Як бритвою по склу
до мене тихо зазирає,
немов сказати хоче, знов
що сонце вже над небокраєм,
де з неба сіється любов,
встає і в душу заглядає.
Напевно, сіється дарма
свята любов на землю Божу,
бо свіжих паростків нема,
а що зійшли у час негожий,
зів’яли, як гіркий дурман,
і їх ніщо уже не множить.
Зате у розкоші бур’ян
у нас цвіте і плодоносить,
і хоч його, цей хижий клан,
ніхто не сіє і не косить,
в городі нашому він пан –
нема кому сказати «Досить!»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Неначе бритвою по склу,
мене по серцю шкрябонуло,
або пройшовся по селу,
де лихоліття промайнуло.
Душа почула правду злу,
як постріл з мирного аулу.
Свидетельство о публикации №114042910185
"Неначе бритвою по склу,
мене по серцю шкрябонуло..."
Выразительно. Точнее не скажешь. Как вскрик!
А дальше - некое, из глубины сознания, пока ещё туманное осмысление:
"Душа почула правду злу,
як постріл з мирного аулу".
Спасибо.
Василий Азоронок 24.05.2014 09:06 Заявить о нарушении