ЩЕ ОДНА ДОЛЯ

Ранок. Прокинулися люди мого серця.
Ще один звичайний день життя.
Однак, не лише людям доступно відчинити дверця,
Звідки потрібним нема вороття.

Твоє «м’яв» проникало глибше за слова.
Хто сказав, що тварини не говорять?
А муркотіння – це ж музика жива.
Місток розуміння окремі лиш зводять.

Безшумно лапками ступає
Туди, де хазяйка бачить сон.
Обережно, тихенько поруч лягає,
Не бачить в дружбі перепон.

Цей кіт – частинка нашої сім’ї.
Він вибрав нас, перш ніж ми його обрали.
І не дитячими є слова мої.
Вони просять, щоб дорослі теж вникали.

Той ранок…Де за сходом захід,
Однак друг мій помер на асфальті.
Водій, чому не гальмував, не зменшив хід?
І почув голос котячий у альті.

Лежить. Не дихає, не мріє.
Серце холодне душа зігріти не вміє.
А погляд твій за обрієм життя
І немає в цю реальність вороття.

Дивлюсь. Впізнала. Серце ниє.
І сльози градами з очей.
А там, далі, лопата яму риє.
І день той – скупчення ночей.

Тепер в землі, а голос твій –
Це спомин, що повік не забувають.
У раю ти, знаю, котик мій,
Де ангели чисті літають.

Той день – це день, коли вмирає
Та віра у людину,
Яка на швидкості вбиває,
Не відчуваючи провину.

Ще скільки ви, герої в джипі,
По тілах будете нестись?
Вже дороги сльозами омиті
Дітей, якими ви були колись.

Коли ще вміли відчувати,
Любити менших братів так,
Що б не витримало серце знати,
Як вчинив якийсь очерствілий простак.
1.09.11 р.