Кричи в порожнечу...

   Ця мелодія робить зі мною щось неймвірне… Фатальною таємничістю свого клонування перетворює мої карколомні мрії у воскові фігури трофейного руху кинжала. Пробуджує пристрасть приємну, безтямну й водночас нагадує погляд у небі моїм неосяжнім. Одержимість безладним ароматом спокус всіх життя, все більше вселяє натхнення для подальшого ритму мого серцебиття… Тихіше…
   Ось вона… Мить невгамовна, німа, лови ж її швидше й не зважай, що одна.
Хапайся за неї та скоріш обійма, щоб абсурдність дурманної тиші пішла жартома.
Кружляють безсмертно ті ноти шляхетні в моїй надкімнатній стелі вгорі. І знаю, і вірю, що радість життя є, була, і буде завжди. В усьому прихований зміст таємниць і пізнань наших втішних. Лиш дотик зроби до світла бажань своїх зовсім нетлінних і станеш на хвильку ти трішечки іншим, невпинним, глибинним. А мріям своїм залишайся завжди ти вірним. Ти чуєш?!.. Вірним! Наслідуй їх скрізь і повсюди, живи, кохай і пиши свої власні життєві етюди. Створи лиш для себе свою сповнену сяйва палітру, де фарби блакиті пройдуть крізь порух полохливого вітру. Пройдуть так квапливо й водночас глузливо, що раптом згадаєш про того, хто вмів обіймати пестливо.
    Й, можливо, капризним сплетінням тілесних зірок, хтось відважиться зробити на зустріч свій перший запізнілий крок. Наважиться… Підійде… Заплющить свої м'ятно-оксамитові очі і скаже про те, що найпрекрачсніші у світі — це літні й веснянії ночі…