Спокута...

  Він сидів на схилах обпечених сонцем від болісних й прісних життєвих тих втрат.Зігнувшись над прірвою сірого смутку, кричав на три виміри, аж до самих Карпат. Надмірність мізерних і згубних думок все ж посміла нагадати про одну серед інших жінок. Про ту, котра вірністю срібної миті манить щоночі його у танок. І спогад капризного усміху уст її ніжних, прочинив мимоволі двері до місць страждань її слізних. Та мужність відважна десь раптом поділась, забув він про те, що з іншим вона вже при місячному сяйві зустрілась. Він бив себе брилами всохлих від спеки гілляк, терзав свою душу і раптом закляк... Що трапилось? Невже це кінець? Один крок - і все... Ти вже мрець... Покине душа його тіло назавжди, сутність шляхетну Богу віддавши.
  Непорушність кінцівок тривала ще майже хвилину. Безстрашність й невтішність весь дух його сильний десь захоронили. Не в змозі і досі хоч подих зробити...
З цим потрібно раз і назавжди вже покінчити. "Давай", щось кричало крізь гірську, рятівну невагомість. Тим часом сльза тонкоброва  зі щоки покотилась й надія квіткова на дні порожнечі вогнем засвітилась. Повз нього чимдуж на шалених висотах голубка небесна кружляла у своїх бурштинових польотах. І в дзьобі у неї була квітка чарівна, що схожа була на коштовне каміння. В ній стільки життя й милосердя таїлось, що юній душі жити далі раптом  захтілось.
   І руки простягши до неба, заплакав... І дякував Богу за пташку... За квітку прекрасну... За те, що відчув безпорадність на самих вершинах спокути... І просто за те, що ніколи не зможе її він забути...