И я не я, и ты уже не ты. Лина Костенко

И я не я, и ты уже не ты.
Скрипят сады, с мороза задубевши.
Играет ночь на скрипке пустоты.
И воет волк по нотам, ошалевши.
Голодную тоску взял, как с ножа.
Звенят миры обледеневшим жбаном.
И воет волк. И улица – чужа,
в сугроб смеётся чёрными зубами.
И воет волк. Ночей моих солист…
И холод клацает зубищами сосулек.
Вползает волк, замёрзший хвост обвис,
в созвездье Рыб поймал немного тюлек.
А ты, волк, сядь. Иль на пороге ляг.
Ты расскажи про жизнь свою, про волчью.
Раздеться можешь. Иль останься так.
Ты лучше вой. Я буду слушать молча.
Погрейся тут, ночных химер манок,
хоть возраст наш не сказочный далёко,
покуда утро в чёрном домино
сыграет с нами огоньками окон,
покуда солнце вызарит зарю
и сплачут темень крыши-недотроги.
Лежит овечья шкура завирюх…
Скулит разумный пёс мой на пороге…

Оригинал

І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скрипці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу — як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…