Сучаснi навiженi

Що там, між ребер, у тих навіжених дівчат,
Тих дивних хлопців з очами столітніх драконів?
Ні, вони більше нічого не кажуть - мовчать,
П'ють п'янкі трави, стискають знеболені скроні,

Пишуть в блокнотах уривки забутих пісень,
Інколи навіть на геть неіснуючій мові,
Сплять неспокійно, знервовано тільки удень
І мають кров не прозору, а кольору крові.

Що там, на темному дні їх тривожних очей,
Що зустрічають весь світ так ласкаво-вороже?
В них - хижі тіні весняних безсонних ночей,
В них - тепле світло... Це як візерунок. Не схоже?

Там, у гарячих серцях та на тонких вустах,
В тихих словах, що вмирають на кожному вдосі, -
Що там? Надія, зневіра, любов або страх?
Не зрозуміло і не розкодовано досі.

Ходять такі, ніби поруч - насправді вві сні,
Що відкидає реальність як зламану клітку.
Всі ті дівчата і хлопці... Вони навесні
Тіні усмішок і смутку збирають на нитку

І заплітають в тоненький чарівний браслет.
Самі себе вони вперто тримають в полоні,
Ніби дізнались важливий химерний секрет
І мають сили його зберігати в долоні,

Ніби шліфовану мушлю з далеких морів.
Що їх утримує поряд, та наче не разом,
Цих неслухняних дочок і бунтівних синів?
Я вже не вірю, що відповідь знайдемо з часом,

Бо ми не варті світів за мереживом вій
І амулетів із чорних дрібнесеньких дірок.
Тож я молю: захисти їх, священний сувій
Неба з яскравими крапками вишитих зірок.