Счастливица. Лина Костенко

Я счастлива, что есть немного неба
и две сосны за маревом в окне.
Уже казалось, что живого нерва,
живого нерва не было во мне.

Уже душа не знала, где мой берег,
уже устала от тревог  пустых.
И в громе дня - нещадных  децибелах -
мы были словно хор глухонемых.

И вдруг, - о, Боже! – будто после  чада,
хлопот  чрезмерных, что равны нулю, -
я слышу дождь. Он тихо плачет правду,
что он чужой мне – тот, кого люблю.
 
И слышу тишину. И пенье птицы.
С добром приходят люди, не во зле.
Дождя и хвои аромат струится
в тумане, что как небо на земле.

Пасутся тени вымерших тарпанов,
на цыпочках - и сумерки, и сны.
Весна звенит  бокалами тюльпанов -
за небо выпью и за две сосны.            

Оригинал

Щасливиця, я маю трохи неба
 і дві сосни в туманному вікні.
 А вже здавалось, що живого нерва,
 живого нерва не було в мені.

Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.

 І раптом, - боже! - після того чаду
 і тарапати, рівної нулю, -
 я чую дощ. Він тихо плаче правду,
 що я когось далекого люблю.

 І чую тишу. І співають птиці.
 Приходять люди гарні і незлі.
 В пахучій хмарі дощової глиці
 стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
 навшпиньках ходять сутінки і сни.
 Весна підніме келихи тюльпанів, -
 за небо вип"ю і за дві сосни!