Три зозулi з поклоном

Віршована варіація на новелу Григора Тютюнника.

Щастячко тихо спить у колисці,
Разом із ним мати Соня дріма.
Тато зараз знаходиться в місті,
Вдома його ще й досі нема.

Щастя спокійно росте потихеньку,
Мати до себе його пригорта:
"Спи, мій рідненький, спи, мій маленький,
Тата вдома ще й досі нема".

Б'ються ногами, стукають в двері,
Вже й біля входу вікно розбива.
Ось не виблискують зорі на стелі:
Таточка вдома більше нема.

Горе велике в домі Михайла:
Каторга батьку. Десь завива
Марфа Яркова, що гине в стражданні,
Адже коханого в домі нема.

Соня із сином терпляче чекають,
Марфа до пошти дорогу вивча.
Щастя і мрії в полиці вростають,
Живлять надії. Батька нема.

Раптом "письомце" Михайла приходить,
Марфи вдома і духу нема.
Просить чутлива Левкової згоди,
Щоб те письмо крадькома обійня.

Соня все знає, вона розуміє,
Горе рідні і вона зазнава.
Синові губи від жаху німіють:
"Що ж за прощення? Й зроду нема!"

"Ти, мій сину, дорослий вже, бачу,
Тільки ж в чому жінки вина?
В тому, що ж кохає і плаче?
Чи відчайдушно терпить Карпа?

Ні, синочку, май розуміння:
Горе наклЕпами не добива!
Кожен кохає, як вистачить вміння,
В люду сердець подібних нема".

Так і Михайлу Соня відпише,
Й поговорити з жінкой проха.
Він на папері помітку залишить:
"Нащо ж більший біль завдава?"

"Мабуть, розмову про це і залишим, -
пише Михайло, - але ще одним,
Як банудрист із Зінькова, пропише:
Шлю три зозулі, ба ще й поклін".

Більше ні духу, ні слуху не чути,
Слово Михайла потроху вмира.
Житиме, все ж, у серцях трьох забутих
Щира любов. А батька нема.