Едем...

На годиннику третя ночі...
Холодний піт на щоках,
Нестерпний біль у кістках,
І плачуть мої ледве розплющені очі.

Слізьми пламеніючих струнних октав,
Аксиденційний біль моє тіло, немов книжку гортав,
Сильніше мене він, здавалось ставав,
Той недуг весняний, що меж просторових ніколи не знав;

Циклічний процес амфібрального стану природи,
Охоче пірнав у позбавлені шуму злотосяйні широти,
Мій стан лихоманить по колу нічної орбіти,
де сузір'я зірок відшліфовує стержні своїх неофітів;

Елегія тиші війнула крізь браму мого сновидіння,
Парадигми думок воскересали із кожним наступним творінням,
Рукопис Шекспіра підніс мою душу на старт просвітління,
де, дійсно, "едем" проживаєш, як перше своє воскресіння...

Непреривна умовність сферичної форми земного життя,
Безпросвітно розтоплювала часом моє серцебиття,
Малювала шедеври зразків Рафаеля вікового буття,
що феєрію Всесвіту містила в  своїх відчуттях...

І досі криштально прийдешнім цим днем,
бережуть самураї вхід в мій Едем...