Ганна Осадко. О совершенстве мира

               

                Ганна Осадко.

                О СОВЕРШЕНСТВЕ МИРА.

                Глеб Ходорковский(перевод).

   Прожить тридцать пять лет - и весенним бУдничным днём накануне войны вдруг постичь, что мир совершенен.Вопреки всему. Вопреки тому, что содрогаешься ночью
от страшных предчувствий-снов, вопреки долгой тягучей зиме, вытянувшей из тебя, ослабевшей,все нервы,вопреки человечьему страху, который множится в головах и запускает щупальцы в сердце. Вопреки истерии, воздушно-капельно распространившейся вокруг. Вопреки всему.
  Вдруг осознать, что человек, царь мира, кум Богу - это только совсем небольшая группа, вид, лишь на данное время заселяющий некий ареал, и все исторические коллизии, все социальные и политические изменения - пыль. Ибо сколько их было и сколько будет ещё...Чуть поднимешь голову выше - пусть всего лишь на два метра над поверхностью грунта - и толпа остаётся внизу, а деревья растут, поднимаясь всё выше, и в развесистой кроне птицы вьют новые гнёзда, ну, а как же иначе? -
потому, что они прилетели!, и надо жить...Птицы - самые настоящие патриоты, потому, что они прут неизвестно откуда, из тёплых-удобных стран, прут сюда,
так как тянет их  почему-то сюда. Однозначно не по национальному признаку  - и журавли, и соловьи, и грачи, и кто там ещё...Не по признаку речи, а лишь потому и затем - ибо память, и внутренний компас, и дорога всегда ведёт, и когда-то кончается. Именно здесь.

   Прожить тридцать пять лет - и в весенний обычный день накануне войны вдруг почувствовать, просто физически, как прорастает трава.. Как земля - немая древняя женщина - выталкивает из лона мириады и мириады стеблей, как ворушатся в ней километры корней и как набухают холмы её скифских грудей. Как вечнА она и спокойна в щедром своём совершенстве, в своём мудром без выбора выборе -родить, давать, продолжаться...
   Прожить тридцать пять лет,чтоб научиться покою у этих бездомных собак, которые спят, прижавшись к земле голыми животами. Прожить тридцать пять лет, чтоб научиться у птиц уверенности и верности. Прожить тридцать пять лет, чтоб научиться у белой бабочки - сесть на плечо не боясь.У белки, той, что живёт в старом парке - доверять проверяя. У мать-и-мачехи - быть разной одновремЕнно,
потому, что нежность с  жестокостью нужны наравне.
  А у божьей коровки, у которой семь пятнышек на спине - к Богу лететь за конфетками.


             *                *                *      


                про досконалiсть свiту


                Ганна Осадко


   Прожити тридцять п'ять років – і якогось буденного весняного дня напередодні війни   раптом осягнути, що світ досконалий. Попри все. Попри те, що вночі здригаєшся від страшних снів-передчуттів, попри довгу тягучу зиму, яка вимотала з тебе-слабої всі нерви, попри страх людський, що множиться в головах  і пускає мацаки в сердце. Попри істерію, що розповсюджується повітряно-крапельним шляхом.  Попри все.
  Осягнути раптом, що людина, цар світу, кум Богу – це лише невеличкий гурт, вид,  який на даний час населяє  певний ареал, і всі історичні колізії, всі соціальні та політичні зміни – пил. Бо стільки було і стільки ще буде... Бо піднімеш голову вище – навіть на два метри над поверхнею ґрунту – і натовп лишається внизу, а дерева ростуть, вгору ростуть, і в кроні розлогій птахи починають вити нові гнізда, бо що ж? – бо прилетіли!, бо треба жити... Птахи – вони найбільші патріоти, бо пруть невідь-звідки, з теплих-зручних країн, сюди пруть, бо тягне їх чомусь сюди. Це не національна приналежність, однозначно – бо і журавлі, і солов'ї, і граки, і хто там іще. Не за мовною ознакою. А тому і бо так, бо пам'ять, бо внутрішній компас, бо дорога завжди веде і колись закінчується. Тут закінчується.
  Прожити тридцять п'ять років, аби якогось буденного весняного дня напередодні війни просто фізично відчути, як росте трава. Як земля – древня німа жінка –  виштовхує зі свого лона міріади і міріади пагонів, як ворушаться у ній кілометри коріння, як здимаються пагорби її скіфських грудей. Яка вона вічна й спокійна у своїй щедрій досконалості, у своєму мудрому виборі без вибору – родити, давати, тривати...
  Прожити тридцять п'ять років, аби вчитися спокою у цих безхатніх собак, що сплять на осонні, притулившись голими животами до землі. Прожити тридцять п'ять років, аби вчитися у  птахів вірності та впевненості. Прожити тридцять п'ять років, аби вчитися у білого метелика сідати на плече – й не боятися. У білки, що живе у старому парку  – довіряти й перевіряти. У мати-й-мачухи - бути різною одночасно, бо ніжність і жорсткість потрібні рівною мірою.  У бедрика, що має сім цяточок  – летіти до Бога за цукерками...


© Copyright: Ганна Осадко, 2014
Свидетельство о публикации №114031311583