Тяжкi часи

      
Немає спокою в громаді,
Як у сімействі Кайдаша.
Одні сумують, інші раді,
В журбі і матері душа.

На неї туга навалилась,
Пролита знову кров синів,
Громада навпіл розвалилась,
Змінили долю кілька днів.

По Україні горе, сльози,
Наділи чорне матері.
В серця забили їм занози,
За що загинули сини?

За волю, так її багато,
За правду, так її нема,
Пішов війною брат на брата,
У душах ненависть одна.

Ішли на злочини, сміялись,
Коли кругом вогонь палав.
Чого ви люди добивались?
У певен, що  ніхто не знав.

Їх розум наче помутився,
Вбивати стали без жалю,
Ніхто тоді не зупинився,
За це «вождів» одних виню.

Вони до цього закликали,
Так захотілось влади їм,
А далі буде що – не знали,
І ось тепер ударив грім.

Нас за гріхи карає небо
І кара буде ще роки.
Молити прощення нам треба,
Не відриваючи руки.

Бо ми такого натворили,
Згадати соромно мені:
Вбивали, били і палили,
Горіли шини у вогні.

На це Богдан дивився сумно,
Як страхи Київ пережив,
Чому велися так бездумно?
Відповісти він не зумів.

Нам люди треба  зупинитись,
До краю вже лишився крок,
Покаятись і помолитись
І пам’ятати цей урок.

Нехай нас мудрості навчає,
Щоб не було між нами зла.
І мати більше не страждала,
За діток в спокої жила.

А діти щоб велись розумно,
Навчались мудрості життя,
Не поступали більш бездумно,
Тоді й не буде каяття.

Щоби Богдан нами пишався,
Дніпро роками хвилі гнав,
Щоб колос зерном наливався,
А брат у брата не стріляв!