Навіщо, друже, марити удвох,
Відштовхую, щоб існувать від’ємно.
Не сперечаю, був колись ти Бог,
Але минуле згадувать даремно.
Боліла тяжко рана на відрив,
Метафори віршовані зітхали…
Весняний дощик мляво моросив,
І безтурботно пташки щебетали.
Молила я: хоч трішечки помовч!
Даремно, що ж… пітьма закрила світло.
Тебе труїла власноручна жовч,
І ця весна для нас вже не розквітне.
Думкі легкі… летять без вороття,
Крокую по землі уже без тебе.
За вірші ті я сплачую життям,
За сяйво днів – моя подяка небу.
***
© Copyright: Инна Яровая, 2014
Свидетельство о публикации №114041006622
Свидетельство о публикации №114041006622
Рецензии