Никола Вапцаров. Двобiй

Никола Вапцаров
ДВОБІЙ


Між нами незгода палка,
зчепилися в дикому шалі.
Кров з серця мого витіка,
ти впало. Що буде далі? –
Хтось мусить здатись в цій борні –
а переможеним, мені
здається,  будеш саме ти.

Не віриш? Не боїшся ти?! –
Я передбачив опертя,
та з сил останніх йду до мсти,
ти мусиш здатися мені,
жорстоке і гниле життя.

Двобій старий у нас, повір!
Двобій почався наш давно.
Він не вщухає все одно
з яких ще пір.
Ми не на жарт б’ємося знову,
зчепилися ми міцно так.
І я ніколи не забуду
              жорстокий твій твердий кулак.

На шахті вибухнуло. Газ.
П’ятнадцатьох усіх
                юрбою
враз брила погребла собою.
Нас вкрив  навік
                вугільний
                пласт,
п’ятнадцять
                хлопців
                молодих.      
І я
          між
                них.

Перед одною із халуп
дим,
           пістолет
                і все – нема
нічого...  Крижаніє труп...
Одна лиш куля –
                після – мрак,
і легко так,
бо потім – тьма.
Настільки легко....
Просто так,
без поривання
до життя.
Чи пам’ятаєш,
хто то був?
То це
          був
                я!

На бруку мокрому
                лежить
той, що з засади був убитий.
Готове грізне небо вмить
на землю впасти
                сумовиту.
В калюжі – то мій брат
                лежить,
Калюжа – не вода,
а кров,
в очах його засклілих вмить
пала ненависть
                і любов.
Хто пострілом
                досяг
                мети,
ти знаєш,
                як його ім’я.
Хто той мерзотник, знаєш ти?
Так то був
                я.

В Парижі, пам’ятаєш як
хлопчисько вмер на барикадах?
Катів
          безжалісних однак
він, юний,
                не діждав пощади.
У жилах кров помалу-малу
холола, наче
                сталь клинка.
Легенька усмішка згасала
з ясного лику юнака.
Синіють губи, морок тисне,
але в очах,
                мов жар зорі, –
в них чути невмирущу пісню:
«Liberte cherie!»…
Бешкетник цей
                віддав життя.
Чи знає хто його ім’я?
Чи згадуєш 
про те дитя?
Таж  то був я!

Згадай моторів рев
                дзвінких,
вони з азартом 
                йшли
                до старту,
стриміли ввись,
                що навіть птаству
не осягнути
                далей тих;
моторів з крилами, що ними
розрізано
                цупкі хмарини,
що мчать орбітами земними
крізь грім і випари бензину,
торують шлях нової днини.

Сталевий птах, що лине вгору,
це є мій труд, моя любов.
А піснєю цього мотора
і є моя гаряча кров.

Жага прогресу незборима
                стриміла
                вдалину чия?               
Хто ж то сміливо
                йшов у бій,
в пітьму,
                де сонце не сія?
Чи пам’ятаєш,
                хто такий?
Так  то був
                я.

Я тут і там.
                Я всюди,
                бач. –
Алжирця доля – теж моя,
поет техаський
                чи тягач...
Усюди я!
Усюди я!

Хто переможцем
                вийде з нас,
життя здолає
навісне?
Палаємо
                удвох,
                і враз
піт залива
                тебе й мене.
Тебе вже покидають сили,
слабієш ти...
                Усе, облиш!
В предсмертній тузі, зрозуміло, 
чимдуж вкусити
                норовиш...
В борні
             здобудемо
                і крові
своє щасливе майбуття,
життя,
               наповнене
                любові,
та ще й
                яке життя!

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригінал:

Никола Вапцаров
ДВУБОЙ



Ние сплетохме здраво ръце,
с тебе се счепкахме здраво.
Кръв капе от мойто сърце,
грохнал си ти. Тогава? —
Един ще бъде повален,
един ще бъде победен —
и победеният си ти.

Не вярваш ли? Не те е страх?! —
но аз пресметнах всеки ход,
последния кураж събрах
и ти ще бъдеш победен,
разкапан, озлобен живот.

Не почваме сега, нали?
Двубоят ни е твърде стар.
Двубоят ни се води с жар
от дълги дни.
От дълги дни сме вплели здраво
ръцете си един във друг.
И никога не ще забравя
                жестокия ти, груб юмрук.

Във мината избухна газ.
И въглещния пласт
                затрупа
петнадест човека доле.
Затрупа
          въглещния
                пласт
петнадесет
             човешки
                трупа.
Един от тях
             бях
                аз.

Пред прага на един бордей
дими
        изпуснат
                пистолет.
Трупът полека леденей…
И нито вик,
              и нито шум —
един куршум
и после — смет.
И колко леко…
И без бой,
без порив за живот,
без глас.
Ти спомняш ли си
кой бе той?
Това
          бях
                аз!

На мокрия паваж
                лежи
човек, застрелян из засада.
Небето, заредено с взрив,
ще падне с трясък
                на площада.
Човекът, който там
                лежи
във локва кръв,
е моят брат
и в стъклените му очи
омраза и любов
                горят.
Извергът,
             мерзкият
                стрелец,
закри следите си
                завчас.
Ти спомняш ли си тоз подлец?
Това бях
              аз.

Но помниш ли, едно дете умря
                в Париж на барикада.
Едно дете
            във бой умря
със кървавата
                ретроградност.
Във жилите полека-лека
кръвта изстива
                като щик.
Ала една усмивка лека
по устните се плъзва в миг.
И после устните синеят,
ала в очите
                жар гори,
ала очите сякаш пеят:
«Liberte cherie!»…
Един гамен е
                прострелен.
Лежи скован във смъртен мраз.
Ти спомняш ли си
тоз гамен?
Това бях аз!

Но помниш ли,
                един мотор
прониза
           с смях
                и оптимизъм
мъглите,
            дето птица даже
не слиза
             в влажния простор;
един мотор с крила, които
разсичат
            ледната завеса,
изменят земната орбита
и с взрива на бензинни пари
разчистват пътя към прогреса.

Моторът, който пее горе,
е труд на моите ръце.
А тази песен на мотора
е кръв от моето сърце.

Човекът, чийто поглед верен
                е вперен
                в нервния компас,
човекът, който
                влезе в бой
с мъглите,
             с северния мраз,
ти спомняш ли си кой
                бе той?
Това бях
           аз.

А аз съм тук
                и там. —
                Навред. —
Един работник от Тексас,
хамалин от Алжир,
                поет…
Навред съм аз!
Навред съм аз!

Как мислиш,
               ще ли победиш,
навъсен, мръсен,
зъл живот?
И аз
           горя,
                и ти гориш,
и двамата
              се къпем в пот.
Но ти изчерпваш свойте сили,
слабееш ти,
                отпадаш ти.
Затуй така жестоко жилиш,
в предсмъртен ужас
                може би…
Тогаз,
            на твойто място,
                дружно,
ще изградим със много пот
един живот
                желан
                и нужен,
и то
            какъв живот!


Източник:
Издание Никола Вапцаров. Съчинения, „Български писател“, С. 1979, под редакцията на Бойка Вапцарова