Привыкну я - из Ларисы Вировец

                вольный перевод

Привыкну я, как дети привыкают -
без мамы, дома, куклы и сумею -
жить без тебя - и плакать и смеяться,
ложиться спать, когда стемнеет, просыпаться,
и долго вглядываться в тёмные аллеи,
как будто в этом есть какой-то смысл...
Так гаммы повторяет пианист,
вдыхая жадно небо полной грудью.
На снег - босой. И из ведра - водой.
Банально, буднично, но так отныне будет.

...в апреле снег растает, растворится.
И, надышавшись пряных миражей,
затенькают вернувшиеся птицы.
А я - слилась с сиреневым уже,
с болезненным оттенком серым...
Знаешь,
ты, если встретишь - вряд ли и узнаешь.


Оригинал:

І я звикаю, як звикають діти               
без іграшки, без матері, без дому –
без тебе жити: плакати, радіти,
улещувать зневіру та утому,
лягати спати, тільки-но стемніє,
і довго ще вдивлятися у простір,
неначе в тому мороці й мені є
чого чекати: радощів чи млості...
Вщент завчені повторювати гами:
на повні груди дихаючи небом –
на сніг – щоранку – босими ногами,
й водою – із цеберки... Ось потреби –
буденні, але інших вже не буде.
...У квітні сніг розтане, сад розквітне.
Надихавшись духмяної облуди,
затьохкають пташини перелітні..
І я зіллюсь із болісно-бузковим
весняним світом, наче в нім – одна лиш...

Коли мене зустрінеш випадково –
вже
не впізнаєш..