Никола Вапцаров. Доповiдь

Никола Вапцаров
ДОПОВІДЬ


Година сьома. –
Не варто нам час
марнувати.
При тому –
нема двох з громади.
І прикро мені
на нехлюйство це кляте,
воно уторовує
стежку до зради,
до справжньої зради
веде ненароком.
Хоч словом шаблонним
сказати я мушу,
ми маємо стоком
віддати свій розум
і кров, навіть душу
ідеям високим.

Я доповідь маю
читати потому.
Якщо промайне
у ній думка невірна,
то юнь моя пристрасна
винна у цьому,
бо ти;гряча кров
б’є в мені
непокірна.

Про що доповісти
хотів би я ревно?
Війною в Китаї
я вас не морочу!
Я мукою й болем
просяк і
напевне
до вашого серця
достукатись хочу,
в якому живе
мрія сильна й гаряча,
в якому живе
невмируща картина:
то мрія у грудях
росте,
напирає,
вмирає і знов виринає
у серці твоїм,
і має прекрасне ім’я –
                Батьківщина!

Якщо ми із вами
зламаємо брами,
що криється морок
за ними жахливий,
щасливі, до бою б ішли,
невблаганні,
життя віддавали б
в жорстокім змаганні, 
за покликом душ
прямували – це, знайте. –
Спитаймо ясніше тепер:
зачекайте,
не надто далеко ми,
друзі, сягнули із вами?

За світле майбутне
боротимусь радо,
і перша краплиночка
крові моєї
проллється братів моїх
страдних заради,
проллється за Неї!
Ти спробуй-но стати до спору,
                юначе!
Ти знай: поквитаюсь
                з тобою сміливо.
Я Леніна думку сприймаю
                гарячу:
«Вапцарова правда», – він скаже зважливо.

Я далі читаю,
доношу правдиво –
страждаю!
Та хтось мені скаже сміливо:
«Не плутай: 
питання це надто обличне...
Ти можеш страждати,
як хочеш, як звично,
та біль твій відчує
хіба що мализна».
Неправда. –
мій біль – то моя є Вітчизна.
Страждаю за вас,
і за себе страждаю...
Тому що життя нас шматує суворо,
лупцює,
а ми – ми скоряємось, браття.
Чом пишемо з вами
про дуже далечне
життя, що за дев’ять
морів неозорих?
Чи горе ми зможемо
те осягнути,
ту муку нестямну,
що в серці народнім
закралась
змією?

Працює робочий
в пекарні «Охрид».
Запалені очі
від втоми й напруги,
в халупі задушно,
на серці сутужно,
на серці образа
і туга.

Працює робочий
в пекарні «Охрид».
В середині душно
й шумливо.
А все ж таки має
в житті бути щастя,
і радість,
і дещо красиве. –
Табличку над тою
пекарнею бачите?
Вивіска дивиться синьо.
А для робочого
має це значення –
це його
Батьківщина.

Лічба. А лічіння –
то долі начиння
простого собі
міщанина.
І та рахівниця
невтомно й невпинно
все стука й
рахує години.
Отак і шістнадцять 
миттєво майнули,
без радості. Майже без муки,
але ж бо без них
і життя нам немиле –
то є не життя, а розпука!
І однієї сумної
хвилини
пісні здійнялись
неласкаві:
то пісні сумної
співала людина
про Вардара
води криваві.
Аж раптом спинила
лічбу рахівниця,
і стало в кімнаті
так синьо –
імлою повито неначе.
І вперше за ці ось
шістнадцять років
схиливсь рахівник
і плаче.
Близ моря, де поле
торка комишиння,
і там,
де багва мочаріє,
там чайки кричать,
і бринить комашиння,
і там малярія.
Над багнами пара
задушлива лине,
життя там
отруєне гасне.
Людина нещасна
знекровлена гине,
кляне свою долю
нещасну.

Хоч сій, хоч не сій –
там хрести виростають,
і жовті
у діток зіниці.
Ох, матінко,
сурми вояцтво
скликають
Як дібрані всі – подивіться!
Старим уві сні
увижається поле
за Вардаром, Места
і Струма.

Хтось жалібно стогне
й натягує кволо
ряднину на себе із сумом.
Весні, що приносять
птахи невгомонні,
дивуємось
подивом
їй,
а плід обертається
в маминім лоні,
що рветься сорочка
на ній.
А ми в метушні
пробуваємо завше,
братам не дамо
допомоги!...
І кров’ю на чолах
написано наших:
«Ми втратили вірну дорогу».

Так, пишемо.
Пишемо правду відверту,
тому що життя нам тяжіє.
А хто дав робочому
сили не вмерти,
хто дав йому
краплю надії?
Тому, що від втоми
лягає без мислі,
та в лячному сні бачить ясно
і Охрид свій рідний,
і човник, що змалку
в дитинстві
ним правив?
Хто з вас для нього
придумав хоч слово?
Хоча б для
одної пісні?

Тому і народ нас
на «Ви» називає –
й до серця не тулить
нас близько.
Десь глибоко в серці він
муку ховає
і дивиться  сторожко,
знизька.

Послухайте, нас не зломили
зловісні
життя і епоха буремна.
Ми думали, в нашій
Вітчизні затісно
для нашої пісні,
до зір наші линули очі
у небо щоночі,
чекали лишень ми сигналу,
коли із зорею
ми звільнимо води,
дамо їм дорогу охоче.
Ті очі
дивились
на зорі
й не бачили 
більше нічого.

А в Прилепі сховано
в стінах замшілих
легенди, надії, тривоги.
Здирай-но руками
пласти застарілі,
пиши!
І не бійся нічого!

Вітрів у скелях Пирину
шуміло
доста по всіх котловинах –
скільки же їх
полягло тут,
зложило
голови з Батьківщину!
Вітер співа серед віт лазурових:
слухай –
записуй це слово.

Записуй це просто словами
такими,
що ними співають в народі –
«Сльозами рясними
заплакали гори по Індже войводі...»


(переклад з болгарської – Любов Цай)

***


Оригінал:

Никола Вапцаров
ДОКЛАД



Часът е седем. —
Да губиме време
не струва.
Но гледам —
отсъствуват двама.
И знаете, мене ми идва
да псувам,
защото нехайството
значи измама,
предателство значи
към нашето дело.
Макар и шаблонно,
аз смело ще кажа,
че трябва да влеем
умът и кръвта си,
живота си даже
във нашта идея.

Аз почвам доклада.
Ако случайно
в него мъничко
мисъл не стига,
търсете виновника —
моята младост,
сърцето ми
с кръв непокорна
на тигър.

Какво ще докладвам?
Какво ще усуквам?
Да почна с войната
в Китай ли? — Излишно!
Та аз съм просмукан
от мъка
и чукам
на вашата съвест
за нещо по-висше,
което е вплетено
в нашия спомен,
което напева
в ушите невинно,
което гневно
в гърдите напира,
умира
и пак се заражда
в сърцето
и носи прекрасното име
                Родина!

Ако с главите си
счупим вратите,
подпрени със мрака
на днешното време,
ако умреме
на поста си, верни
на гладния повик
на нашата ера,
това е прекрасно,
но чакайте, нека
поставим наясно въпроса. —
Далеко
не мерим ли,
твърде далеко, другари?

Аз мисля, че първата
капка, която
от своята кръв
за света ще пролея,
ще бъде за мойте
поробени братя,
ще бъде за Нея!
И ти се опитай да спориш
                със мене.
Та аз за секунда, за миг
                ще те смажа.
Аз чувствам горещите думи на
                Ленин:
«Прав е другарят Вапцаров» — ще каже.

И тъй — към доклада.
Докладвам направо —
аз страдам!
Но някой ще каже тогава:
«Забравяш —
въпроса е толкова личен…
Ти можеш да страдаш,
тъй както обичаш,
но твоята мъка
ще трогне малцина».
Грешите —
аз страдам за свойта Родина.
Аз страдам за вас,
и за себе си страдам…
Защото живота ни бие сурово
в лицата,
а ние примигаме, братя,
защото перото си топиме ние
далече, далече —
през девет морета
и наште куплети
едва ли достигат
до робската мъка,
която в сърцето
народно е свила
възел
от змии.

Работи работник
в хлебарница «Охрид».
Очите червени,
мишците потни.
Във стаята душно,
в сърцето студено,
в сърцето омраза
и ропот.

Работи работник
в хлебарница «Охрид».
А вътре задушно
и сиво.
Но всеки си има
малко в живота
и радост,
и нещо красиво. —
Някаква фирма
увиснала горе,
фирма, зацапана с синьо.
Но за работника
тя е простора
над Охрид
тя е Родина.

Числа. А числата —
това е съдбата
на някакъв
беден чиновник.
В ръцете размерно
сметалото трака
като курдисан
часовник.
Това са шестнайсет
години, протекли
без радост,
ала и без мъка.
Без мъка и радост
в живота човешки —
е нещо по-лошо от пъкъл!
Но ето веднъж
някой песен полека
подкарал
така от досада:
някаква песен
си пеел човека
как мътен
и кървав бил Вардар.
Сметалото спряло.
Сметалото млъкнало,
станало синьо
във стаята,
сякаш от здрача.
И ето, пръв път
след шестнайсет години
човекът с числата
заплакал.
В полето, където
морето допира —
тръстика, блата
и комари.
Там привечер
чайките с крясъци викат
и дебне малария.
В блатата отровните пари
задушват,
убиват,
изсмукват живота.
И хората зли,
и с напукани устни
псуват на майка
теглото.

Те сеят, но кръстове никнат.
Децата
се раждат
със жълти зеници.
Ех, майко ле моя,
в строя тръбата
ще свика
все отбор войници!
А старите още
сънуват житата
край Струма, край Вардар
и Места.

Но някой в леглото
ръмжи и с ръката си
чергата грубо намества.
И пролет, когато
прииждат ятата,
от скръб
или
атавизъм,
плодът в утробите
тъй се премята,
че пукат на майките
ризите.
А ние се тътриме
тука излишни
за нашите братя.
Жестоко!…
И с кръв по челата
живота ни пише:
«Изгубили свойта посока».

Да, пишем.
И пишеме верно и честно,
защото ни смазва живота.
Но колко от нас са
написали песни
за този незнаен
работник,
който се просва
в леглото без мисъл,
но в съня си кошмарен
мисли за Охрид,
за лодката мисли,
която в детинство
е карал?
Колко от нас
са написали песни?
Питам ви —
кой е написал?

Затуй и народа
със нас е на «Вие» —
не чувства ни свои,
ни близки.
Дълбоко в сърцето си
мъката крие
и гледа ни
някак изниско.

Послушайте, верно е,
нас ни отплесна
епохата, хляба, живота.
Помислихме ние
родината тесна
за нашите песни,
защото очите ни гледаха
нейде звездите
и чакахме само сигнала,
когато зората
със гръм ще отприщи
на дните водите
преляли.
Очите ни гледаха
само звездите,
пред нас
те не виждаха нищо.

А в Прилеп са скрити
в мъха на стените
легенди, които ни чакат.
Открий със ръката
кората на мрака,
пиши!
И не бой се нататък!

Вятъра пее в Пирина,
в скалите,
пее в усои, в увини —
колко са паднали
в боя за своя
покрив
и свойта Родина!
Вятъра пее в зелените листи:
слушай
и само записвай.

Записвай го просто и честно,
тъй както
просто го пее народа —
«Заплакала е гората
все зарад Индже войвода…»

Източник
Издание Никола Вапцаров. Съчинения, „Български писател“, С. 1979, под редакцията на Бойка Вапцарова