Евген Маланюк. Станислав Виспянский

1.

                Nad jakas rzeka, w jakims kraju...

Над Вавелем - ветра и гром,
А он пылает, не сгорая,
И стал чужим родимый дом
Над речкою в таком-то крае.

Напрасно сетует в века
Сурьма старинного костёла -
К себе зовет его рука
Не то, что умерло и голо,

А то - что свет и вышина...
И сердце видит, замирая,
Лишь призрак, что встаёт из сна
Бог весть уже какого края.

2.

                Niech nad mogila nikt nie placze
                Procz jednej mojej zony, —
                Na nic mi wasze lzy sobacze ...

Над мёртвыми домами никнут зори,
Похожи переулки на кошмар,
И Краков - как заклятый лепрозорий,
Где тело - Лазарь, и душа - пожар.

Наступит день - осенний дождь заплачет
Над волнами привычной суеты.
Там есть и смех, и ложь, и лай собачий,
А в комнате лишь двое: он и Ты.

3.

                Nad jakas rzeka, w jakims miescie,
                Gdzie slubowalem slub niewiescie...

Гроб комнаты. В окно видна могила
Костюшки. А за нею - даль и день.
И тлеет тело, что давно остыло,
Переходя в невидимую тень.

Поэма не закончена. Рисунок
Не завершен. Не сдюжила рука.
Какая мощь нужна, чтоб в беге суток
Горящий след оставить на века...

А тут скелет годам, как жертва, брошен,
И край какой-то брезжит сквозь окно...
И чтоб Она жила, уйти ты должен,
Истлеть и возродиться, как зерно.

Перевод с украинского


Євген Маланюк

Станіслав Виспянський

1.

                Nad jakas rzeka, w jakims kraju...

Над Вавелем — вітри і дим,
А він горить і не згоряє.
Стає чужим родинний дім
Над річкою, в якомусь краю...

Даремно скаржиться в віки
Сурма Маряцького костьолу, —
Він кличе порухом руки
Не цю, оганьблену і голу,

А Ту, високу й осяйну...
І дивний привид серце крає
Крізь трудний день, крізь змору сну
В незнаному, якомусь краю.

2.

                Niech nad mogila nikt nie placze
                Procz jednej mojej zony, —
                Na nic mi wasze lzy sobacze ...

Над мертвим містом недосяжні зорі,
В вузьких провулках сизо від примар
І Краків — як заклятий лепрозорій,
І тіло — Лазар, і душа — пожар.

А встане день — осінній дощ заплаче
Над хвилями земної суєти.
Десь там і сміх, і брех, і лзи  собаче,
А тут в кімнаті двоє: він і Ти.

3.

                Nad jakas rzeka, w jakims miescie,
                Gdzie slubowalem slub niewiescie...

Труна кімната. Крізь вікно — могила
Костюшкова. За нею — далечінь.
В фотелі дотліває утле тіло,
Переісточуючись в тінь.

Не скінчено поеми. І рисунку
Не дорисовано. Не здужає рука.
Ще б треба сили, щоб побідно й лунко
Пломінний слід прокреслити в віках.

А тут кістяк, неситим жаром зжертий,
І край якийсь, що мріє крізь вікно...
Та щоб жила Вона, та мусиш вмерти,
Зітліти і воскреснуть, як зерно.

1931