Рассказ ветерана
Згадував жахи війни,
Змучені слова скупі
В серці смутком ожили.
Сповідь тиха і страшна
Ледь далась старому,
Ось схилилась голова
Зі слізьми додолу.
Зціпив зуби і сказав:
- Нерви вже ні к чорту…
Пережив ті табори
І німецькі штольні…
Не забуду я ніколи:
Просто неба були…
Осінь, зиму у полоні,
Галявина в дроті…
Згадаю, в душі болить:
Гори: трупи, трупи…
Ні лиця, лиш очі ті
Дивляться в нікуди….
Запах крові, гнійні рани,
Голод до нестями,
Шкіра й кості, вшивні всі
З спраглими губами…
Дощ, морози і вітри,
Мерзлі люди в крузі…
Сніг, а в небі зірочки
Дивляться навкруги.
Ями рили як могили,
Воду брудну пили …
Раз на день бурду давали -
Люто всі хворіли.
Не забуду! Як я вижив?
Мене рятували,
Більш досвідчені солдати
Життя зберігали…
Вночі, у вириті могили
По троє лягали,
Між собою мене клали …
Життя дарували.
Той хто зверху, замерзав,
Знизу - вже не дихав…
А вранці в праці трупи всі
Волоком тягли з землі.
Та страшніші ті знущання –
Гідність, честь здирали…
Боже, Боже, все було…
Нас же катували!
Мученики, мученики
Наші всі солдати!
Чатувала смерть в чеканні -
Прощались думками…
Ми тікали. Нас ловили.
Люто, люто били,
Ми в тюрмі чекали долі -
Жити не хотіли.
А потім були штольні
Та каменоломні …
Хто тікав, ті полонені
Смерті тут чекали:
Важко, важко працювали,
В кайданах робили,
А їх вішали в знущанні
Та цькували псами …
Таранькою кормили,
Води не давали,
А пекучі промінці
Від жаги вбивали…
Муки, муки надлюдські,
Звірства нелюдскії,
Мученики солдати
Мої дорогії…
Віддали своє життя
Найдорожче в світі,
Смерті не боялися,
А жити хотіли…
…Записала сповідь я
Своїми словами.
Не забуду я ніколи
Сльози ветерана.
Запитаю я у всіх:
Нащо тії війни?!
Хай завжди лиш буде Мир,
Пам'ять з гаслом вічним!
Перед мужністю солдат
Схилимось в журбі ми -
Їм, низький поклін від нас,
За цей світ вцілілий!
Свидетельство о публикации №114040600526