Никола Вапцаров. Пушкiн

Никола Вапцаров
ПУШКІН


Росія – тьма.
Росія – гніт.
Неорана то цілина.
Вертеп...
Сувора тишина.
На північ – тундра і вітри,
на південь – степ безкрайній дикий.
А час бреде собі неквапом
неначе
безпритульний
пес.
Не знав тоді простий народ
щемливої твоєї пісні.
Ти був чужий ще і безвісний.

Сьогодні –
                праця нас здружила,
нас світ веде до майбуття,
і наша єдність, наша сила
народжує нове життя.

Тепер інакше все. Дивись:
ось токар молодий,
бува,
під час обідньої хвилини
читає, юний цей хлопчина, –
в тобі він друга відчува.
Твій світ сприймає він прекрасно,
він бачить чарівні зірки,
як мерхнуть зорі в небі яснім,
як сонця лик блищить жаркий
понад безмежними полями,
освітленими щедро ним.
Є в нього хліб
і гордість є,
що в шумі заводськім потроху
його мозолиста рука
будує тут епоху.
Звідкіль –  він точно розуміє, –
набат цей 
                урочистий б’є.
Мазепин здатний осягти
                неспокій,
чом зазлість дика б’є,
як Ленського весна, наставши
втрача чаровину.
Він зна й про смерть твою жорстоку,
і як життя тяжке снує,
й журба, печальна і глибока,
трутизну осоружну ллє.
І ця журба життя згубила
поетові – він ще й не жив,
не встиг відчути тої сили,
той пломінкий жаркий порив.
Життя іде вперед і тисне,
нове малює майбуття,
в твою закоханий він пісню,
в нове життя. –
 
А юна дівчина щаслива
кохає хлопця – він моряк.
І мимоволі чути співи,
твої пісні – любові знак.
А потім тиша. –
І привілля,
А жито колоситься як!
І на лиці розквітне милім
той усміх, як червоний мак: –
«О, скільки радості і дива,
моряче любий, мій моряк!»
 
Ото є так.
А нині жест –
чому і як?
Я вчуся влучно
писати кожний свій протест
так щиро
і настільки звучно.

(переклад з болгарської – Любов Цай)
 
***


Оригінал:

Никола Вапцаров
ПУШКИН



Русия — мрак.
Русия — гнет.
Неразорана целина.
Вертеп. —
свирепа тишина.
На север — тундри, ветрове,
на юг — безкрайни диви степи.
А времето не бърза, крета
като бездомно
старо
псе.
Тогава простия народ
не знаеше за твойте песни.
Ти беше чужд и неизвестен.

Но ето днес —
                трудът задружен,
задружният човешки ход
и тази обща светлина
роди един щастлив живот.

Сега е друго. Ето на:
един работник,
млад стругар,
през обедната си почивка
чете във книгата усмихнат
и чувства те като другар.
Разбира те, защото може
да гледа чудните звезди
как гаснат във небето ясно,
как сутрин слънцето блести
над оросената с искри
просторна степ.
Той има хлеб,
и гордостта,
че там — във фабричния грохот
мазолестата му ръка
твори една епоха.
И нетревожен той разбира
отде извира
                песента.
Разбира на Мазепа мрачен
                гневът,
на Ленски пролетта
преминала, преди цветята
на песните да разцъфтят.
Разбира твойта смърт жестока
и тази гнила суета,
забила някъде дълбоко
отровните си пипала,
изсмукала със старшна злоба
живота на един поет,
но неуспяла в своя пробив —
живота тръгнал пак напред,
живота сринал тези тесни
стени и простия народ
се влюбил в чудните ти песни
и в своя нов живот. —

Едно момиче от колхоза
обича млад матрос.
И тъй — неволно, без да ще,
напява твои стихове.
И после спира. —
Златна шир
наоколо. И класове.
Усмихва се и разцъфтява
на устните й ален мак: —
«Ах, с колко радост се живее,
мой млад, любим моряк!»

Това е там.
Но ето днес —
защо? — не знам
но аз се уча
да пиша всеки свой протест
тъй искрено
и толкоз звучно.


Източник:
Издание Никола Вапцаров. Съчинения, „Български писател“, С. 1979, под редакцията на Бойка Вапцарова