Никола Вапцаров. Вiтчизна

Никола Вапцаров
ВІТЧИЗНА


У небо Пирин
здійма граніти,
обвито туманами даль,
орел над бідним селом
колише крилом
і буря виспівує жаль.

Були ж бо хвилини,
коли ми невинно
плекали мрій радісних лет.
Життя було ясним,
як день,
принадним, прекрасним,
із співом пісень.

Але я
пройшов
крізь дим,
і крізь шум,
і машини,
пройшов крізь
недолю та сум —
поволі туди, до борні
за хліб.

І стало мені
сумовито.
Від болю стогнав
і такого буття.
Та я озирнувся 
і сплюнув сердито 
на тебе
й огидне життя.

Дорожча для мене
сьогодні від матері ти,
я бачу: скажено   
й даремно хлюпощеться кров,
і душить у сні
безглуздий кривавий двобій —
це діти твої,
що гинуть за гроші чужі...
Так прикро, Вітчизно,
так прикро і важко  мені
від крові тієї,
що стигне й димить —
питаю у тебе:
чи хочеш ти жертви такої
синів?

Неволя і голод.
Усе поринає
в пітьму.
Було як століття тому.
А десь  в цю годину
встає
за заводом
завод,
гудуть машини...
Тим часом народ
працює
і гине,
як в бронзову
давню часину.

Я Делчева Гоце и Даме
люблю батьківщину,
тому що я виріс у ній
і зміцнів у борні.
У серці несу я свободи
знамено незмінне,
і з ним додається
надії і віри мені.

(переклад з болгарської — Любов Цай)
 
***


Оригінал:

Никола Вапцаров
РОДИНА


Над тебе Пирин
издига гранити,
обвити във сиви мъгли.
Орли над бедни села
размахват крила
и хала в полята пищи.

А бяха години,
когато невинно
люляха ме празни мечти.
Живота бе ведър
и лесен,
живота бе щедър
и песен бе ти.

Но ето —
преминах
през дим,
през масло
и машини,
преминах през
гнет и тегло —
вред, където се борят
за хлеб.

И нещо се счупи
във мене.
Простенах от болка,
но бях без изход.
Погледнах надире
и плюх озлобено
и в теб,
и в самия живот.

Сега си ми близка,
по-близка от майка дори,
но днеска ме плиска
ненужно пролятата кръв,
насън ме души
площадния кървав двубой
на твои герои,
платени със чужди пари…
Тежи ми, Родино,
кошмарно жестоко тежи
димящата кръв
и аз ще те питам —
всичко това
за теб ли бе нужно,
кажи?

Вред мрак.
И в мрака — тегло и робия.
Глад.
Остана стотици години назад.
А нейде живота пулсира,
израства
завод
след завод,
бръмчат пропелери…
А моят народ
работи,
умира,
както в дълбоката
бронзова ера.

Аз пак те обичам,
Родино на Гоце и Даме,
защото израснах,
защото закрепнах във Теб.
И нося в сърцето си младо
тревожното знаме
и вечния устрем
на всички без покрив и хлеб.


Източник:
Издание Никола Вапцаров. Съчинения, „Български писател“, С. 1979, под редакцията на Бойка Вапцарова