Никола Вапцаров. Горький

Никола Вапцаров
ГОРЬКИЙ


Я бачив завод.
В’є курява клята над ним,
життя там стискають лещата
чугунними лапами,
і праця важка
чоло борознить.

Як важко почати 
від сну піднімати
народ до нового буття.
Ущент зруйнувати цю лжу
ненависну,
                що тисне
полинне життя.

Я бачив завод.
В’є курява клята над ним,
життя там стискають лещата,
а дні – наче гайки іржаві –
стискають серця.

Але пам’ятаю хвилини читання
             «На дні»
             або
             «Мати»...
Проміння гаряче
крізь тьму перешкод
трапляло в завод,
і очі блищали.
А люди читали
в халупах злиденних,
леліяли  мрії – чи вдасться...
В них бурхало щастя,
в них ширилось щастя...

Сьогодні
до мене один з кочегарів
промовив:
«Вапцаров,
глянь, вентиль для свіжої пари
                закрито».
Я глянув сердито,
пішов він нагору
з образою в серці.

Слідом і коваль підступає
і, звісно, він злісний:
«Брате, чи знаєш,
правда, – пита, –
старий той
                заснув навіки?»

І я, охоловши, до нього одразу,
І чуючи в серці відразу:
«Казав тобі,
сучий ти сину,
щоб прямо і просто,
а ти манівцями!
Хто вмер? Ну давай,
                Розказуй!»

Із цеху геть вийшов я, звісно,
бо дихати важко
у залі машинній, 
скорботі безмежній
                моїй у ній надто
                вже тісно,
так тісно
                моїм почуванням
                гірким і неспинним.

Я чув, як коваль
                до товариша глухо:
– Усе розуміє він,
брате,
напише у книзі
про нас,
про наші печалі безмежні,
нам скаже читати.
Читатимеш, вражений
                ти і бентежний,
себе пізнаючи.

Розважимо так: у тебе
дитина зроста,
книжки вже горта.
Й читає з цікавістю,
                значить.
А грошей нема.
Так склалося, брате,
що грошей нема.
Він каже:
                «Дитину ти мусиш віддати
                в науку, бо мріє
                й до книги тяжіє».

Припустимо, лютий від втоми,
сердитий, вертаєш
                додому.
Душа почорніла з горя,
а в серці спалахує злоба.
лупцюєш дружину,
і зирка дитина спідлоба,
на тебе очима 
маленькими блима,
питає:
«На хліб не стачає
грошей?» –

А другий – той слухав,
і вражений був
                до нестями,
і вже йому істина наче
                відкрилась сяйна,
неначе життя
                перед ним розчахнуло
                всі брами,
і в грудях розтанула
                разом
                крижина страшна.

Ледь чутно сказав
розуміння своє:
«Так, це людина і є!»

(переклад з болгарської – Любов Цай)

***


Оригінал:

Никола Вапцаров
ГОРКИ



Аз бях в завод
с опушено, ниско небе,
където живота притиска
с чугунени лапи
и черния труд
бразди по челата.

И колко бе трудно
да можеш събуди
живота във този народ.
Да срутиш огромния
пласт от лъжи,
който тежи
над този живот.

Аз бях във завод
с опушено, ниско небе,
където живота притиска,
а дните — ръждясали гайки —
затягат душите.

Но помня, когато четяхме
        «На дне»
        или
        «Майка»,
пробиваше слънцето
        мрачния свод
        на този завод,
        блестяха очите.
И хората скрити
във свойте бордеи,
човъркаха своята мисъл ръждива
и бяха щастливи,
и бяха щастливи…

Но днеска
при мене пристигна огняра
и каза:
«Вапцаров,
вентила за прясната пара
              затворен».
Аз троснато гледах,
но той си отиде нагоре,
жестоко обиден.

След него нахълта ковача
и пита сърдито:
«Верно ли, братче,
верно ли — вика —
онзи, старика,
             починал?»

Изстинах и казах с омраза,
с съвсем безпредметна омраза
му казах:
«Аз, куче, те учих
да бъдеш конкретен,
а ти шикалкавиш!
Кой е починал?
                Разправяй!»

Разбрах и излязох на двора.
В машинната зала
ми стана задушно,
машинната зала
         бе тясна
         за моята горест,
машинната зала
         бе пуста
         за моите чувства.

И чух как ковача
         разправяше някому глухо:
— Той, братче,
така ни познава,
и мене, и тебе,
и всички.
Тури те в някоя книга
и казва: «Не шавай!»
И после четеш
             и примигаш,
и сам се познаваш.

Да кажем така ти се случи,
че имаш дете.
Детето чете.
Така че… борави със книгата,
                значи.
А нямаш пари.
Така ти се случи,
че нямаш пари.
Той казва:
        «Детето трябва да учи
        това, към което
        му тегли сърцето».

Да кажеме, ти  се завръщаш,
намръщен се връщаш
         във къщи.
В душата — горчилка.
Сърцето ти болка притиска.
Набиваш жена си,
а онзи те гледа изниско
под своите вежди,
гледа във тебе
и пита:
«Комай не достигат парите
за хлеба?» —

Другия слушаше
тъй простодушно
            захласнат
и толкова ясно му ставаше
                всичко сега,
че сякаш живота
               пред него вратите
                разтвори,
че сякаш в гърдите
                се топеше буца
                от снег.

И той промърмори,
едва промърмори:
«Това се казва човек!»




Източник:
Издание Никола Вапцаров. Съчинения, „Български писател“, С. 1979, под редакцията на Бойка Вапцарова