Полярне сяйво

Наївна пейзажна лірика. Як наївне малярство...

…Ніч довга укрила північну рівнину,
                завмерло на лінзі із льоду життя.
І лиш буревії – хорти демонічні –
                скавчать і крізь морок біжать в небуття.
А, мо’, то вовки завивають невтішно,
                справляючи тризну загиблим братам,
яких наздогнали мисливці-морози?
                Чи вітер ридає – сліпий сирота?
Усе почорніло в краю крижаному,
                з якого, здається, втекли назавжди
всі барви і світло ясне веселкове.
                Втекли, щоб подалі від ночі-біди
чекати на схід молодого Ярила,
                який із полону морської води
спливе і, здійнявши рожеві вітрила,   
                розколе човном своїм сиві льоди.
Північна рівнина немов у могилі,
                але не покинув всесильний Творець
творіння своє у найважчу годину.
                І диво чудесне явив, як взірець
любові, яка і в холодній безодні
                дарує надію. Тому в темноті
небес, де на згарищі мертвого світу
                блищать тільки іскри зірок золоті, 
з’являються спалахи світла! І морок
                за обрій женуть! І в небеснім краю
розпалює вогнище сяйво полярне,
                і світ розквітає, мов сад у раю.
На небі горять пурпурові рубіни,
                і жовто-брунатний палає бурштин,
кристали смарагду вогонь волошковий
                в топаз перетворює. Грані льодин
виблискують, наче коштовні сапфіри,
                і змінюють колір, мов олександрит.
І під балдахіном полярного сяйва
               спить, літа чекаючи, стомлений світ…               

2009-29.03.2014

Пи.Си. Переробка твору