Никола Вапцаров. Мати

Никола Вапцаров
МАТИ


Переклад з болгарської Любові Цай


Мами всі на світі добре серце мають!
На всім білім світі схожі мами!
Над вкраїнським степом пролети безкраїм
і над Киренайкою так само...

           Добрий зростав
           у матері син. —
           Вільний,
           красивий,
           гарний.
           Ріс, а над ним голубів Пирин,
           злетівши у вись захмарну.

Батько десь згинув
в жорстоких боях,
син ще малий був,
звичайно,
а побратими у темних лісах
з турком змагались одчайно.

В селах пожарищ вогонь пломенів.
Гори ж світилися ніби.
Просто з селянських голодних ротів
бей виривав кусень хліба.

Мати дитя доглядала, щораз
тиснула мука до болю —
синові очка сягали весь час
батькового пістоля.

            Добрий зростав
            у матері син. —
            Гарний, красивий
            і вільний.
            Але змужнів
            і подавсь у Пирин —
            шлях свій обрав непомильний.

За роком смутний рік
минав не один.
Життєві крутило кола.
Обсмикує ліс
від широких долин
зелені свої
подоли.

Іноді в час,
як лягала пітьма,
таємно до хат вертали.
Роби палили свої тайкома
і ремні свої ховали.

               А мати,
               як нічка зірки
               приведе,
               що в небі над лісом палали,
               горнула
               дитину свою до грудей
               і тихо співала.

«Хай
не закривавляться
очка тобі.
Не слухай, синочку, спи милий,
час прийде —
ти, сину, зростеш далебі,
сам вхопиш до рук вудила.

Так сумно, та хай
не ляка тебе страх.
Тебе збережу я, сину.
Спи, милий, у маминих
теплих руках...
Не йди в гайдуки,
дитино...»

Слухняний
він виріс на радість усім.
В ліси не подавсь, де заброди.
Женився,
а потім покинув свій дім
і... став воєвода.

            Кров щедро й невпинно
            лилася шляхами війни.
            Пирин.
            Над мерцями у лісі
            орли кружеляють.
            Під деревом кожним
            свій погляд,
            навіки скляний,
            загиблі звертають до зір, що у небі палають.

Пішов собі бей —
то і добрий це знак.
А люди опісля взялися ганьбити султана.
Це люди!
Котрийсь же із спритників
думає так,
що вдасться у жменю народ ухопить басурману.

          Притихло поспільство.
          Не чути людей голоси.
          Чи клятому рабству є край, то цього і не знали.
          Войводи покинули
          темні, похмурі ліси —
          на «Штайерах» роз’їжджали.

Встромляючи в небо
залізних зубів ланцюги,
коминів зростає армада.
А труби залізні постали рядком навкруги,
встає лісопильні
                громада.

             А мати...
             У неї був син дорогий.
             І, двері замкнувши щоночі,
             співала йому:
             «Спи, любесенький мій,
             В повстанці не йди, синочку».

            Слухняний він був.
            Не став гайдуком. —
            Покірний був, працьовитий.
            Та звідкись пішла поголоска селом,
            що як страйкаря його вбито.


***

Оригінал:

Никола Вапцаров
МАЙКА

Колко всички майки си приличат в света!
И сърцата им как са еднакви!
Иди потърси на Украйна в степта
и след туй провери в Киренайка…

        Имала майка,
        имала син. —
        Хубав бил, млад бил
        и волен.
        Раснал.
        Над него синеел Пирин
        с мури и камъни голи.

Нейде бащата погинал.
Тогаз
малък бил още
синът й
и във вековната тъмна гора
дебнел пашата хайдутин.

Под планините горели села.
Светел високия хребет.
И от селяшките гладни гърла
беят изтръгвал и хлеба.

Гледала майката свойто дете,
гледала с мъка сурова —
как очите му бягали все
на бащата в пищова.

       Имала майка,
       имала син. —
       Хубав бил, млад бил
       и строен.
       Но възмъжал
       и хванал Пирин,
       тъмното хванал усое.

Години минали
и смутни били.
Добри не дошли за раята.
Отдръпнала
свойте зелени поли
от равнините
гората.

Понякога нощем
мъжете дома
се връщали гузни и плахи.
Изгаряли ризите скрито в жарта
и криели свойте силяси.

       Пак майка.
       И нощем,
       когато звезди
       над тъмния хребет горели,
       тя
       вземала в скутите малкия син
       и тихо му пеела:

«Не слушай,
не гледай,
а нанкай сега.
Дано не кръвясат очите ти,
когато
след време изправиш снага
и сам си поемеш юздите.

Отвънка е смутно.
Отвънка снежи.
Но топло е в моите скути…
Спи ми, детенце,
спокойно ми спи,
нанкай…
Не ставай хайдутин…»

Добър
и послушен излязъл синът.
Не хванал с хайдути горите.
Оженил се,
сетне зарязал домът
и… станал комита.

        Години на кръв.
        Години на кръв и войни.
        Пирин.
        И орлите
        в горите на мърша налитат.
        Под всяко дърво,
        с изцъклени,
        тъмни очи,
        убитите гледат как вечер изгряват звездите.

Отишъл си бея.
Отишъл си — значи, добре.
Но хората после запсували нещо султана.
Народ е това! —
А някой нахакан келеш
си мисли,
че може сърцето му в шепа да хване.

Смълчал се народа.
Смълчал се и само сумтел.
И вече не виждал на робството де ще е края.
Излезли комити,
в горите не бродили те,
а се разкарвали с «Щаери».

А там, във гората,
израсли железни тръби.
Комини израсли в гората.
И със рапидно-стоманни зъби
заръфал снагата й
гатер.

        Пак майка.
        И майката имала син.
        Залоствала всяка вечер вратите
        и пяла му:
        «Нанкай, сега сме сами,
        нанкай, не ставай комита».

        Комита не станал.
        Не бил бикоглав. —
        Послушен бил момъка, значи.
        Но някой разнесе в селото мълва,
        че паднал убит като стачник.



На фото - Елена Вапцарова, майка на Никола Вапцаров.



Източник:
Издание Никола Вапцаров. Съчинения, „Български писател“, С. 1979, под редакцията на Бойка Вапцарова