18. 03. 2014

У мить відчаю роблю необдумані поспішні вчинки, за які потім картаю себе. Розумію, що іноді не контролюю прояви агресії та підпадаю під її владу, але поробити з цим нічого не можу, надто сильні ці почуття. Тим паче, якщо так розмірковувати, можна хоч і не стримувати себе, але різко натискати на гальма.
Все ж таки, як важко будувати стосунки, щоб нікого не зачепити часом, не зламати чиюсь багаторівневу духовну систему. Карткові складені будиночки нікому не потрібні.
Я винуватий, за це мене вже катує безжалісна безсердешна совість. Ще й ти підкидаєшь гілочок до багаття, мені здається, що це вже занадто. Не треба так тяжко карати, цей вчинок не вартий такої кількості стражданнь, через які проходжу щохвилинно. Принайні, я хочу виправитись, але ти зупиняєш мене, не даєш зробити навіть невеликого кроку на зустріч. Тому треба обирати засоби наступальної операції та користуватися забороненими прийомами. А це дуже як небажано робити зараз у цей складний час.
Прикро, що так сталося. Людина я така, нерозумна, дурнувата та вперта. Необхідно прийняти мене, не зміниш, залишусь апологетом безглуздості назавжди.
Кожен має право на помилки та на їх виправлення.