Нiневiя

Книга пророка Йони

ЧАСТИНА ДРУГА

Ніневія


Є неба глас, він провіщає,
Як сполох полум’я між скронь,
Думок пронизуючи бронь,
Що ум лиш суєтний вміщає.

Він є провісником предтеч:
Він зводить нанівець народи;
Рабів приводить до свободи,
Царевій мислі всупереч.

Його наказ невідворотний,
Щоб не було – один для всіх,
Віщує радість він та сміх,
Або печаль і плач скорботний.

Але шляхи несповідимі,
Якими він провадить людство,
Де проща й страта за паскудство,
Не нашим розумом судимі.

Є в ньому істина прозора,
І всяка грішна таїна,
Злі умисли, важка вина,
Відкриються коли сувора,

Його божественна могуть,
Назве і час, і день розплати,
Де навіть бідних та багатих,
До суду вищого призвуть.

І голос той був наді мною,
Як колісничний, над кіньми,
Що світлом визира з пітьми,
Щоб далі правити ходою:

«Устань, і йди до Ніневії,
До міста пустощів й розваг,
Та вирок мій неси в словах,
Нехай тремтять ті лиходії!»

І я без сумнівів й вагань,
Не поспішаючи, врочисто,
Пішов у те щедротне місто –
Пороків і розпусти твань.

Все в ньому було так величне:
Палаци, вулиці та храми;
Дома з розкішними садами;
І навіть існування звичне,

Всієї кількості людей,
Лилось поволі, величаво,
Там як вельможа йшов зухвало,
Останній в натовпі плебей.

Там ритуал творився чинно,
І всяк багатство визнавав,
Душею й тілом торгував,
У крутовир’ї цім невпинно.

Навколо ж мури височенні –
Здавалось ніби всіх закрили,
Й на віки вічні захистили,
Народу зборища численні.

І ще не відав люд оцей,
Які слова несу з собою,
Щоб ширити їх над юрбою,
Якою править шум страстей.

Відтак узявсь я їм казати:
«О ви, чиє буття мине,
Як все, що тлінне і земне,
Бо плоть приречена вмирати.

Почуйте ж новину жахну:
Ваше життя на волосині;
Вам згасне сонце в небі синім,
Лиш Бог зволіє, в мить одну.

Це в сороковий стане день,
Зо дня мого провіщування.
Зійде на вас тут покарання,
І прахом ринете зі жмень!»

Ніневітяни на відміну –
Сусідів їх з племен поган,
Жертв не приносили богам,
І в силу вірили єдину,

Що може владою з небес,
Все людство знищити до крихти,
Як не ховатись, і не бігти,
Загине кожен лев та пес.

Тож вістку стали розносити,
Мов брижі вітром по воді,
Й були сповіщені тоді:
Раб і господар сановитий;

Купець заможний та слуга;
Нужденний старець, хитрий митар;
Жрець та услужник, навіть титар;
І той, хто до верхів сяга!

Отож, в палаці всіх заслухав,
Од радників до вартових –
Володар міста і притих,
Почувши, що гряде розруха.

Та роздуми його взяли,
Ніби весь світ перевернувся,
Пізніш до люду він звернувся,
Щоб всі верету одягли.

І так сказав цар Ніневії:
«Народе мій, що за вина
У нашому житті, й хтозна,
Чи ми вже зовсім безнадії?

Нехай згадає про гріхи
І непотребства свої кожен,
Простить образу кому зможе,
Та помсти збудиться й пихи.

Не спокушає свого тіла,
Ні тим, що в око западає,
Або єство наше втішає,
Яка би думка не звеліла.

І відвернімося в сей час,
Від примхи, забаганок плоті,
Й молімо Бога у скорботі,
Щоб обернувся знов до нас!»

А після, сів на попіл він,
Замовк, і тяжко зажурився,
І довго пошепки молився,
До всіх вклоняючись сторін.

Підняли слуги царський клич,
Наказ рознесли глашатаї,
Враз стихло місто неокрає,
Й змарніли тисячі облич.

Почав розсіюватись тлум,
Ніби знівечений, побитий,
Люд приступився голосити,
У страх впадаючи і сум.

І кожний гнав себе журбою,
Зробивсь суддею сам собі.
Так ми в запеклій боротьбі,
Б’ємось між честю та ганьбою.

І бачив все Господь на небі,
Ті розпачі та голосіння,
Благання милості й спасіння,
І хто в якій тепер потребі.

Та Бог відмовився від мсти,
Людей зуздрівши мов отару,
Чий острах породив почвару,
Що з душ збирає повно мзди.

І я з юрми;ська відійшов,
І був на Господа в досаді,
Його оскаржував у зраді,
Бо він скарати не зійшов!

І так до неба проказав:
«Дай Боже відповідь, навіщо?
Та сила не спустилась вища,
Яку я їм передрікав!

Чому не судиш, а жалієш,
Невже покаялись вони,
І збулись тягаря вини,
Лиш через те, що ти волієш?

Тепер, я поміж них мізерний!
Життя моє ти відбери,
На порох плоть мою зітри,
Ось я скоряюся смиренний!»

Та я почув лише одне,
Як проблиск, як миттєвість мислі,
Були слова ті гострі, стислі:
«Душа твоя це не збагне!»

І я пішов звідтіль буремний,
Іще не вірячи в оте,
Що прорікання не гряде,
За біль тримаючись той щемний.

Всіх протинаючи очима,
Я рвався з Ніневії геть,
Здавалось роз’ярена смерть,
Була за моїми плечима.

«Невже мій Господи так міг,
Мене безумцем залишити,
І жодний дім не зворушити?» –
Зло промовляючи аж біг.

Я утікав з-під стін високих.
«Гайнути конче, далебі, –
Проказував я сам собі, –
До гір отих поодиноких!»

«Там схов знайду і все побачу, –
Під ніс я далі мурмотів, –
Можливо, так Господь схотів,
І знов спитує мою вдачу?»

Спекотним сонце вже здавалось,
І піт з чола мого стікав,
Й мене нещадно допікав,
А тіло як вогнем зайнялось.

І серце билося в сумлінні,
Я озирався навкруги,
Де відшукав би до снаги
Притулок в цьому животінні.

Та не було такого місця,
Де би спромігся відпочити,
І чим все скінчиться узріти,
Спокійно під тінистим листям.

Тож щоб з гори це оглядати,
На пагорбі я курінь склав,
Із гі;лля й мотлоху, де став,
До дня наступного чекати.

Здійснилось диво про яке,
Не мріяв, і не сподівався,
Над моїм куренем піднявся,
Спинити сяєво важке,

Звичайний кущ! Та незвичайно,
Він виріс майже на очах,
Його не було тут, хоча
Для Бога дійство те не тайна!

Поставши втіхою мені,
Своїм гіллям як райські кущі,
Гнів обернув в скороминущий,
Розвіяв помисли сумні.

Зрадів цій малості великій –
Кущу рициновому я,
Бо в нім надія вся моя,
Мов тілу немічному ліки.

І втомлений я опочив,
Та у спання упав глибоке,
Що не повів і навіть оком,
І віком не мигнув вночі.

Але не знав, що при зірниці,
Підступний черв коріння з’їсть,
І мене люта візьме злість,
Бо кущ впаде, як злидар ниций.

А променисте сонце знов,
Списами вогняними вдарить,
І голову мені затьмарить,
І збудить, і роз’я;трить кров.

Тож я озливсь і проклинав,
Та мовив так: «Мій заповіте,
Будь ніби цей гарячий вітер,
Який нещадно допікав,

Втинався й шматував бичами,
Мене зомлілого отут.
Я збожеволів од спокут,
Вже вкотре зрошених сльозами.

Ось я лишив би по собі,
Моїх думок нікчемний ворох,
Проте вони зітліють в порох,
Зітруться й згинуть у юрбі.

Ні, радше я залишу стогін,
Зубовне клацання й виття, –
Злиденний скарб мого життя,
Всім в спадок немічним та вбогим!

Ти чуєш небо, де та смерть?
Про неї стільки вже говорять,
Вона ж постійно ходить поряд,
І зводить вир життєвий в смерч.

Немає в серці сподівання,
Якщо понищив Боже кущ,
Мене, як я черва – розплющ,
Скінчи і моє існування!»

Крізь неба твердь почув таке:
«Ти ще раз розпалився марно,
Бо я повів себе безкарно,
Не дав кущу життя тривке?

Жалкуєш ти про тінь кущову,
Хоч цю рослину не зростив,
Чому ж я маю бути мстив,
Й не дарувати долю нову,

Народу, що раніш плекав?
Лишень тому що між негідних
Знайшлося більше, чим погідних,
Коли мов зерна – їх змішав!»



2014-05-18