Нас однаково тягне униз,
Хоч би як в небеса не дивились,
Видираючись знов на карниз,
Щоб торкала загострених вилиць
Непостійним, примарним теплом
Ця космічна (людська?) порожнеча.
Нас штовхає в потовчене скло
Безталанність щоразу надвечір
І кудлатих у присмерку хмар
Не хапають проколоті руки –
Бинтувати до ранку, отар
Мрій непевних чекаючи злуки
З обважнілою правдою крил,
Що просякнуті навіть не воском.
Там свинець, калабаня та пил.
Ми внизу – нездійсненного стоси.
Ми закуті невіданням злим
Невагомості, тільки не ззовні –
Цей граніт необроблених рим
Ізсередини хилить в безодню.
Ці карнизи без вікон – обман,
Як і все, окрім скла у долонях.
Навіть нас, уявляєш, нема!
Ти – стіна. Я – твоя охорона.
22.03.14
Нас однаково тягне униз...
© Copyright: Ульяна Кривохатько, 2014
Свидетельство о публикации №114032300527
Свидетельство о публикации №114032300527
Рецензии