Багряные ландыши

Я кохаю тебе,
як світанок кохає Ніч,
та вона ховає від нього зірки -
свої посмішки та вуста срібломовні.

Я кохаю тебе, наче птах,
якому Вітер
крила зламає.
Найстрашніша з хвороб,
найжорстокіша з питок – коли
не даєш доторкнутись до серця
і руки мої зупиняєш -
на дорозі
до твоїх очей, і тоді я не маю
навіть дихати змоги.

Ти, володарю, владою
хочеш упитись,
наче брагою – міцною, пряною -
Прокидайся! Я кличу, я мушу покликати! -
доки сп’яну
ти владу за щастя не прийняв,
Омріяний!..
Чи знаю
я слово, ніжніше за цеє, щоб їм називати кохання моє?
Виспівую
тебе над гаєм зомлілим,
і, золоте,
осипається листя – останніми
поцілунками Літа…
Земля остиває.
Помирають струмки пташиних пісень,
і тиша зап’ястя стискає,
яку не вимовиш…
Ніби водой крижаною
серце моє опоїти хтось хоче…Хто?
О, не залишай мене – спогадам-Пам’яті-жалю! -
Долоні мої лови – і тримай,
Тримай міцно! Цілуй, доки ще не зів’яли,
не розвіялись
попелом –
багряні конвалії, губи мої…
Відшукай! -
під ворохом листя опалого (мрій
знесилених)…
Цілуй! Божеволій!
Не дай
марно жевріти їм!
Хай у полоні
криниць двох, отруєних тугою
за білоквіттям весняним –
Спрагу роз’ятрюй!
Смутком опалені сни…Відчуваєш
Осені присмак
на пелюстках тих конвалій? –
Так я люблю тебе:
солодко-гірко і ніжно-безжально
до серця власного…Бачиш? –
сум у очах – непрозорий, невиплаканий?
Чуєш – безгучні сльози? Будь ласка,
прислухайся: так тихо
навіть перший сніг не крокує
по-над білим мереживом спокою…
Разу жодного
ти не дозволяв мені плакати,
не розгортав сторінок,
списаних почерком нерозбірливим,
не умивався водою
з джерел моїх темно-медових…
Дай хоч тепер увінчати
солоними
Перлами чоло твоє, мій володарю!
Хочеш, удвох
заплачемо за білоквіттям травневим,
вплетемо
у житнє колосся
руки й пісні недоспівані?
А хочеш, на ватру зійдемо? -
та запалаємо
у жовтогарячім багатті!
Не знайде
ніхто нас – тільки закохані
Очі помітять
у купі золи золототьмяної -
пару жаринок, - квіти,
яких не існує, -
                багряні конвалії…

Серпень 2013 р.