Я звикла до чужого болю,
Мізками чую рівень тепла.
Відчую серцем твою я долю,
Наскільки ти вийдеш із під крила.
Наче голубка,неначе квітка
Тиха,спокійна-не гнівай Бога.
Сама собою живе сирітка,
Важка, не рівна її дорога.
То в чисте небо полинуть хоче,
Та важко буде з крилом одним.
В надії лине серце дівоче...
Кохання що їм -їм молодим.
Та серце- серцем,думки-думками,
А поділитись нема із ким.
І сну немає її ночами...
Журба їм що? Їм молодим.
Ночі -що ночі,сльози дівочі,
Запах жасмину кілька годин.
Темрява,страшно-настигти хоче,
І лише пахне в саду жасмин.
Тяжко та важко-люди не люди,
Звірі мов друзі часом бува.
Зорі на небі,квіти повсюди,
І червоніє серцем трава.
Знати-не знати,вірить не вірить.
Тільки довіра ще в серці жива.
Скільки не важить,скільки не мірять-
В серці зростають надії слова.
(Понкратова.О.В.)
Люди не люди
© Copyright: Лена Грама, 2014
Свидетельство о публикации №114031900805
Свидетельство о публикации №114031900805
Рецензии