Левiафан

Книга пророка Йони

ЧАСТИНА ПЕРША

Левіафан


Я звався поміж люду – Йона,
І серце чути не хотів,
Бо ласку обернув на гнів,
І став собі як перепона.

Я від призначення тікав,
І дар мій, і талант, і вміння,
У пристрастях, без розуміння,
Немов невіглас заховав.

І був далеко я від цілі,
Яку Господь поклав мені,
Щоб сповнити діла земні,
Що стежать янголи стокрилі.

Але байдужий я до всього,
В далекі кинувшись світи,
Задля розваги, без мети,
Забути всі веління Бога.

Мені кортіло з-над усе,
Зрівнятись у свободі з птахом,
І я в човно засів, невдаха,
Що море хвилями несе.

Та знялась буря, і вітри,
Таке почали виробляти,
Як жбанок корабель жбурляти,
Узявшись до лихої гри.

Ми купчилися наче вівці.
«За що ця кара?» – хтось волав, –
«Молімось!» – й кожний повставав,
Навколішки з тих іновірців.

Лиш я один мовчав тоді,
До галасу їх незворушний,
І заклик той не прийняв слушний,
Так ніби з ними не в біді.

«Чому богів ти не благаєш» –
Звернувсь до мене капітан, –
«Ген, бачиш там левіафан,
Або молись, або пірнаєш,

В його пащеку замість нас!
Бо ми не станемо з тобою,
Гнівити небо боротьбою,
У цей страшний, недобрий час!»

А те чудовисько вже близько,
Таке слизьке, все у лусці,
У водоростях мов мерці,
Й очиськами з шаленим блиском.

«Нехай цей жереб буде мій, –
Так мовив я, – Усе складеться,
Як вищій силі заманеться,
Я не перечу більше їй.

Тож киньте мене на поживу,
Не прошу вас за мною йти,
Хоч ви мені і не брати,
Йміть долю кращу, та щасливу!»

Проте слова мої однак,
Були прямі та щиросердні,
І в душі ідольської черні,
Запав великий переляк.

Ті похитнулись, завагались,
І дужче почали гребти,
Натуживши свої хребти,
У хвилю весла аж врізались.

Та Божий помисел міцніший,
Так ані сльози, ані піт,
Не змиють те, чого нам слід
Зробити, що Всевишній пише!

«Стривайте!», – вигукнув до них,
І виліз на корму під хвилі, –
«Навіщо в марному зусиллі,
Змагатись з тим, хто переміг?»

І ринув опріч в сірі гребні,
Бо це мені Господь прорік,
А я тих бідолах прирік,
У впертості моїй ганебній.

Я мав уже в пусті очниці,
Зі страхом зазирнути смерті,
Та раптом, якби в коловерті,
У нетрі втрапив до темниці.

То чудисько – левіафан,
Мене як рибу проковтнуло,
І в чорне черево замкнуло,
Яким бундючився б титан.

І більше світло я не бачив,
Та тільки подих звіра чув,
Що рештками на мене тхнув,
А я майбутнє з них тлумачив.

Із того й начав говорити,
То сам до себе, то до всіх,
Пригадуючи кожний гріх,
Який вдалось мені вчинити.

Я в морок впав і навкруги,
Здавалось, у пітьмі ховались,
Й на шепіт, й крики відзивались,
Чи друзі, чи ж бо вороги?

І в темряві я очі мружив,
Стискав до болі, розтискав,
Довкола повзав та шукав,
А втім нічого не потужив.

Коли ж я зовсім занеміг,
До мене вкупі підступили,
Ті голоси, а я безсилий,
Безвладний над собою зліг.

І наче постаті безплотні,
Вони, то голосно, то тихо,
Здійняли наді мною вихор,
Із гострих докорів, з півсотні:

«Погляньте, це іще дитя,
Воно безладне та незграбне».
А другий, покриком як шкрябне, –
«У нього все не до пуття!»

«Он стулився ніби в утробі,
Йому життя не до смаку», –
Хтось вирік зачіпку таку, –
«Він скиглить з розпачу в жалобі,

Ти бач як більма затулив,
Ні, краще застромив би вуха».
Та дехто в скронь мені забухав:
«Еге він всіх так розчулив!»

«Це майже мрець, але не може», –
Вже глас новий загомонів, –
«Зустріти смерть напоготів,
З таким тут виглядом негожим,

Йому і соромно, й незручно?»
«Він безталанніший у всьому,
Замість померти, впав у втому!», –
Донеслось з боку надто гучно.

«Він мав од інших переваги:
Похизуватись при нагоді;
Себе звеличити, та й годі» , –
Додав хтось знову із ватаги.

«Що дурню, захиляєш вічі,
Ти в душу свою зазирни,
Ці всі жахіття твої сни», –
Пронісся шепт нечоловічий.

«Дивись, – аж вжалив нагле він, –
З твоїх грудей як із комори,
Полізли демони й потвори,
Мов тіні здерлися зі стін!

Ти пестив їх, плекав доволі,
Тепер вже цербером гризуть,
Вони твою порожню суть,
Висмоктуючи все поволі.

Ти слабнеш, скнієш, ще ось-ось,
Заціпенієш – безпорадний,
І будеш лиш мені підвладний!»
І тут по тілу щось пройшлось,

Дощем, з якого градом впали,
З водою полчища слизькі:
Де риби та вужі морські,
Мене торкалися й чіпали.

Я весь здригався та тремтів,
Наче в кошмарі ворушився,
Ногами та руками бився,
В кублі між зябер і хвостів,

Сповзало дещо вже поблизу,
Чи відчувалось лиш мені,
Що в цій жахливій метушні,
Ще трохи й затягне донизу.

А я знівечений та кволий,
Увесь від болю знемагав,
І Бога в молитвах благав,
Як не благав, іще ніколи:

«Мій Боже, зглянься, я отут,
За глупоту мою зухвалу,
Дістатись маю на поталу,
Мов твар, мерзенна із паскуд.

Ніхто, крім Тебе не врятує,
Будь між царями – цар я, смерд,
Бо вічно ненажерна смерть,
Над нами повсякчас вартує.

Ох, я нікчема, дурень впертий,
Свій виклик кинув, бозна-як,
Й життя справляв на абияк,
Щоб жалюгідно так померти!»

Та вдруге нагле просичав,
Десь поряд голосок підступний:
«Замовкни, бог твій неприступний,
Як ти б до нього не кричав,

Тому, що втратив свою віру,
І пастку сам собі поклав,
Де в ній себе ти покарав –
Віддатися на здобич звіру!

Тож лине час, і кожен мент,
Твого зникає існування,
Всі твої примхи і бажання,
До решти розітре тут вщент.

Даремно й дихаєш, та млієш,
Ти навіть смородом оцим,
Тобі не бути вже живим,
Бо що ти можеш, і що вдієш?»

«Вороже мій, підступний гаде, –
Я звівшись, тихо проказав, –
Ти довго тіло й дух терзав,
Підштовхував мене до зради.

Ти прагнув вичерпати хіть,
Здолати плоть мою поволі,
У моїй скруті та недолі,
Наславши марево жахіть.

Що гіршим було би за це,
У час безвиході, й розпуки,
Коли у темряві лиш звуки –
Сичать гадюкою в лице?

Ти голосом на всі лади,
Кривив і кривдив мене звісно.
О ти, зміюко ненависна,
В безодню на віки спади!

Хоч довго ж ти плазун таївся,
І жалом допікав мене,
Тобі бажаю лиш одне,
Щоб з божою п’ятою стрівся.

Ти сильний там, де дух слабкіший,
Де віра в Бога пропада,
Де страх панує, де біда,
Туди ти і повзеш скоріше.

Але, де тільки може міць,
Нам силу духа гартувати,
Там ти не ладен панувати,
І знову припадаєш ниць!»

На мої словеса й прокльони,
З усіх боків аж загуло,
І відчуття таке було,
Що тіло жалять скорпіони.

Хоча той біль і далі мучив,
І роздирав, і протинав,
Я вже тих мук не зазнавав,
Бо в осереддя він не влучив.

Зчинилося, що я прозрів,
І паща звіра розімкнулась,
До мене сяйво повернулось,
Я ж в струменях – води злетів.

На те зійшла Господня ласка,
В той час, коли я вже знеміг,
Він зглянувся та допоміг,
Й позаду залишилась пастка.

Інакшим вийшов я на світ,
Як заново переродився,
Віднині з Богом я не бився,
Його прийнявши заповіт.


2014