Ти...

Ти закружляв сніжинками взимі
та інієм вбирав дерева.
Ти малював узори на вікні,
та сильно не морозь, не треба.
Ти наче пір"ям, обсипав снігами,
все в білі шати одягав.
Замерзлі квіти ти зігрівав руками
і зрозуміти щось мене благав.

Ти навесні сніги топив теплом
і розцвітали пролісків поляни.
Ти рясно засівав поля зерном
та застеляв долинами тумани.
Ти з вирію вертався птахом білим,
ти був піщинкою з піску.
Для мене був ти світом цілим,
та зникло все із запахом бузку.

Ти сонцем був, спекотним літом,
і ледь помітним вітерцем.
Ти був в садах вишневим цвітом,
і вдалині бринючим міражем.
Ти розливався в спеку морем
і колосився житом на полях.
І серце плакало та розривалось болем,
а ти збирав осколки у сльозах.

Ти в осінь сумував дощами,
з дерев пожовкле листя обривав.
Ти обдаровував ліси грибами
і голубі волошки в коси заплітав.
Ти бабиного літа павутинка,
що заснувала закутки душі.
Коли з тобою-вечір як хвилинка,
та від замерзлих квітів ще холод на руці.