Чомусь завжди навіюють печаль
Дощі осінні, листя пожовтіле…
Але живі ще і душа, і тіло,
Тому мені минулого не жаль.
Ще гріє сонце в ясному зеніті,
Ще світлий розум, чисті почуття,
Не шкода мені цілого життя,
Щоб опинитись в “бабиному літі”.
Щоб запліталось павутиння в клени
І падали зірки з безодні неба,
Й мої долоні щоб тяглись до тебе,
Твої – до мене…
… Осінні струни в золотому світлі
Тремтять в повітрі, ніби під рукою.
Я знаю, ти залишишся зі мною
У молодому “бабиному літі”…
Бабине лiто
© Copyright: Тамара Грамарчук, 2014
Свидетельство о публикации №114031106666
Свидетельство о публикации №114031106666
Рецензии