Роздуми

Роздуми над сторінками історії

Засніжений пологівський перон...

Бреду, тяжкими думками закутий.
Де відшукать і вигострить перо,
Щоб викреслити мудрий шлях спокути?
Прости мені, воістину прости,
Мій краю рідний, краю неозорий,
За те, що я тебе не захистив
Іще тоді від кривди, і від горя.

Мене тоді на світі не було.
Я заздрю предкам. Я стижусь і плачу,
І в мареннях я роздоріжжя бачу,
Що бур’яном сьогодні поросло.
Як тяжко вибирати вірний шлях !-
Обманливі і привиди, і звуки:
Роби на нас казав пихатий лях,
Іди в раби підказували турки.
Кипіла закривавлена вода,
Козацькі душі билися в пороги.
І не найшлося іншої дороги
Крім тої, що обрав тоді Богдан.
Та «старший» брат «дотримав» старшинства
Наперекір і грамотам, і честі
Не зазвучали сурми торжества
На наших українських перехрестях.

             *

Давно...
Давно минула та пора.
А потім в неймовірній громадянській
Вельмишановний гетьман Скоропадський
Вклонявся іноземним прапорам.

Була дурна і марна та війна,
Та боротьба - нещадна і нерівна.
І перші - хлопці Нестора Махна
Тілами заслонили Україну.
Духмяним був революційний дим,
На смертний бій вели земля і воля.
Та тільки тих героїв Гуляйполя
Історія вписала не туди.

В тій колотнечі гасел і зневір
Хто міг провидіть? Хто міг розібратись?
І все ж таки, усім наперекір
Перемогло велике наше братство.
Ми вистояли ще одну війну,
І в пам’ятнім далекім сорок п’ятім
Позбавили фашистського прокляття
Народи, нації...
...Любов і тишину.

               *

Здавалось би - що ще потрібно нам:
Живіть, дружіть, кохайтеся, будуйте!
На заздрість і холуям, і панам,
Так не було, але повинно бути.
Не сталося...
Ми в горі і в сльозах
Жили і марили світанком добробуття.
Ми падали в багнюку на розпуттях
І прав не мали правду розказать.

               *

Засніжений пологівський перон...
Бреду, тяжкими думами закутий,
Де відшукать, чим вигострить перо,
Щоб викреслити мудрий шлях спокути?
Спокути за гріхи та за вину,
За прагнення до рабського сумління,
Щоб зрозуміти наші покоління
І день сьогоднішній, і дику давнину.
Воскресни з попілу, козаче, піднімись!
Бо слушний час лишити домовину,
Покинь її, востань і подивись,
Як знову хтось плюндрує Україну.
Ми віримо у світле майбуття,
Але навчи нас мудрості і сили,
Як вибратись з глибокої могили,
Щоб обрести і щастя, і життя.
Ти не навчиш, бо сам не знав, не вмів,
Не знав, а вірив гетьманам на слово,
І що робив, не завжди розумів,
Отак і ми не розумієм знову.
Та тільки люд на світі не забув,
Xто був правий на ниві громадянській,
Нехай були Богдан і Скоропадський.
Правий лиш той, хто братом брату був.
В кінці кінців розвіється туман,
Впадуть фортеці та зітруться межі,
Засяє довгождана незалежність,
Якої в суті поки що нема.
На всій землі не стане ворогів,
І будуть зримі наші сподівання.
І до людей повернеться єднання,
Що до сих пір в полоні у богів,
І до сих пір планету миє кров.
Несправедлива марна кров спокути...

              *

Засніжений пологівський перон...
Бреду, моїми внуками забутий,
І мариться мені червоний кінь,
Дим революції.

Земля і воля.
І, десь в тумані, вершник з Гуляйполя
Три кулі посилає навздогін.

То був мій внук, і правди він не знав,
Він вирішив, що поступає гідно.
То був мій внук -
знедолений і бідний,
Він теж комусь повірив і... стріляв.
За те, що дід не так спокутував,
Він убивав поезію і діда.
Історію, поезію і діда.