Евген Маланюк. Из Чёрной Эллады

                Памяти Петлюры
1.

Уходили - за вёрстами вёрсты,
За плечами хрипел Батый.
Серебрилась земли короста
От промёрзшей насквозь воды.

Сизой далью - чужая воля -
Завораживала седоков,
И мороз на теле Подолья
Сохранял письмена подков.

2.

В те горячие, злые годины
Неужели уснул Господь?
Страшно отпрыски Катерины
Истязали покорную плоть.

Обнажались - постыдно и страшно -
Горе, нищенство и порок...
Почему ж от бесплодной пашни
Отвернулся тогда пророк?

Почему не метнул десницей -
Белой молнией - благодать,
Запечатывая зеницы,
Чтоб о прошлом не вспоминать?..

И вникая в созвучья земные,
Лишь отбой отыграл трубач,
Еле сдерживала Мария
Свой безудержный женский плач.

25.5.1926

3.

Дня простуженная прохлада
Заслонилась туманной мглой,
И эпоха огня и чада
Пролетит сквозь неё стрелой.

Зори вслед нам огнём пылали,
За верстой унося версту,
И горбато тянулись дали
От креста и опять - к кресту.

И зиял горизонт, как яма,
И гудели ветра в ушах
Над оставленными полями,
Где гремел наш железный шаг.

25.5.1926

Перевод с украинского


Євген Маланюк

З «Чорної Еллади»

                Пам'яті Петлюри.

1.

Відійшли у негоду, у розталь.
За плечима хрипів Батий.
Прокаженна земна короста
Відбивала татарські сліди.

Сизий простір, за милею — миля,
Мовчазний і ворожий — минав,
І мороз на тілі Поділля
Підкопитні кріпив письмена.

2.

В ті розжеврені, хижі години
Невже ж спочивав Господь?
Страшно покритки Катерини
Мордували покірливу плоть.

Страшно й соромно лоно голе
Випиналося з-під ганчірок...
Чом же дике, неплодне поле
Не відвідав тоді пророк?

Чом не кинув у тіло повії
Блискавкою — благодать?
Ти склепив тоді хмарні вії
І ніхто не посмів нагадать.

Лиш, вслухаючись в шуми земнії,
Як одбой вигравав сурмач,
Гамувала пречиста Марія
Свій нестримний жіночий плач.

25.05.1926

3.

А осінь глуха і зимна
Стіною туману йшла.
Лиш епоха пекуча і димна
Ще дзичала крізь ню, як стріла.

Розтремтілі простори гойдались
І хилились крокам у такт,
І летіла горбата далеч
Від хреста — і — до хреста —

Там, де Захід зіяв, як брама,
До відвічних прабатьківщин.
Над непімщеними ж полями
Ще гримів наш залізний чин.

26.05.1926