Самотня Осiнь

Злітає на землю замріяне листя,-
Під холодом вітру усе облітає.
Шукаю притулку,шукаю я місця
Де буде спокійно,де осінь кружляє.

Як жаль мені вас,о самотні дерева,-
Чому ви сьогодні усі облетіли?
Невже необхідність,невже це так треба?
І де ті птахи,що в гіллях гомоніли?-

Що серце моє день-у-день звеселяли
Та сіяли спокій та мрію у душу?
Я знаю:дерева тоді розмовляли-
Невже я забути все це знову мушу?

Приходиш до мене ти знову і знову-
З тобою мені так самотньо буває...
А ти розпочнеш свою дивну розмову,
Та з нею мій смуток,нажаль,не зникає.

Узявши пальто і свою парасолю,
Забувши про всіх-під дощем заблукаю.
Це серце моє знову рветься на волю,
Це я так образи свої забуваю.

Та втеча моя не врятує від болю,
І серед облич-знову я загублюся.
У пам'яті образ твій знов мимоволі,
Та тільки забути його я боюся.

У осені більше немає роботи-
Вона,як і я,в цьому світі мандрує.
Поринувши знову у денні турботи,
Вона незалежність свою не цінує.

А я,як завжди,десь далеко від тебе-
Я не повернусь-я уже забуваю...
Ти просто зникаєш.Уже-не для мене.
В мій світ тобі більше дороги немає...