Небесна сотня

Неначе куля зупинилась…
Неначе час утік…
Душа тієї миті опинилась
У спомині, що серце пік.

А як Вона? Вже березень так близько.
Зненавидить червоні квіти.
Її зневір’я кине небо низько,
Туди, де мертві сухоцвіти.

О, Боже, ти хвилинку дай!
Одну однісіньку. Мені життя замало.
Обійняти хочу вільний край
І всю рідню, що небо дало.

Ти гідний часу попрощатись.
Тримаю кулю у долоні.
Але не зможеш залишатись:
Ти вже холонеш у полоні.

І я біжу із Києва додому.
Хмарами коротший буде шлях.
Так хочеться поставити кому,
Та крапки дотик наче цвях.

Я на порозі. В грудях дивно грає.
Відчуваю щастя та тужливу красу.
Заходжу в дім. Кохана ще не знає…
А пес мій виє, ледь стримує сльозу.

Я чую стукіт серця, неначе божевільний барабан.
Обіймаю…Я вірю в твою силу, тише, тише.
Це життя краще для Вас – не смертельний таран.
Погас із зірками, щоб сонце сіяло ясніше.

Не плач, моя хороша! Подивись хто прибіг.
Це ж кохання наше уціліле!
Це за Тебе, я синку, поліг.
Щоб в України стало личко біле!

Пам’ятаєш, як твоя іграшка упала
У те болото, що дощі намили.
Брудною зненацька стала,
Але ж твої очі все одно її любили.

Ми просто хотіли попрати
Ті нечисті помисли вождя.
Бо для нього ми немов пірати,
Хоч з пограбованого ним корабля.

Ти , синочку, вічно іграшку люби:
У бруді, порвану, ніяку…
Ти за красу її гори,
Тим полум’ям, що спалить нечесть всяку!

І оживе та іграшка колись!
Від краси її заплачуть міліарди.
І ти, моя люба, діждись
Поки виростуть з тремтячих котів леопарди!

Зриваю з уст останній поцілунок.
А знаєш в неба голос неначе шелест колосся.
Отримай, мій краю, найцінніший дарунок.
Моє Життя, що прожити вдалося!