Чом ти ніяк не перестанеш існувати,
Не щезнеш з простору моєї голови ?
Все навіжені бухають по ній гармати,-
Неначе в центрі безкінечної війни.
Я розхрестала груди і гранати
Твої летять і потрапляють в ціль,
І тільки Бог наш має право знати,
Коли припиниться цей дикий біль.
Коли б здавалося вже тихе поле,
Лягаю тілом я бездумно відпочить,
Твої паскудні примхи, моя доле,
І розлітаюся на мінах вмить.
Така оголена,невинна,безросудно,
Сама кидаю себе в щелепи пасток,
Ковтаю землю, задихаюсь брудом,
І в"яну як безбройний пелюсток.
У цій війні програємо обидва,
Кому як не тобі це краще знати,
Що виграна для двох лише та битва,
Коли обидва вміють відступати.
П.П
М ни
© Copyright: Дарий Мечкар, 2014
Свидетельство о публикации №114031001265
Свидетельство о публикации №114031001265
Рецензии