Моя Катерина

Кобзареві на 200-річчя

Моя уже не плаче Катерина
І не рахує віх своїх доріг –
Напризволяще залишила сина,
Та Бог померти їй не допоміг.
Фізично – так, вона давно вже зникла,
Але душа і досі ще блука,
До ранку зазираючи у вікна,
До ночі замерзаючи в гілках.
Бо сповіді та навіть домовини
В нещасної покритки не було.
Моя тому не плаче Катерина,
Що курявою очі замело –
І плакати вже нічим бідолашній,
І бачити… А вікна – то інстинкт,
Лиш відгомін зажурений вчорашній
Думок про те, що десь зростає син,
Що Доля, най до неї невблаганна,
Івасика закрила від біди,
І що його собі забрала добра панна,
Сама нездатна сина народить…

І той Івась, вертаючись з походу,
За двадцять п’ять від смерті мами літ,
Спинив коня б, у ставу глянув воду –
І з Катерини врешті спав би гніт.
Він плакав би, не знаючи, від чого.
Її душа нарешті б відійшла.
Моя покритка завинила Богу
Недоданого синові тепла.

28.02.14