Кров

КРОВ

Він був один із сотні цих хлопців у бронежилетах, з киями, з закритими під шоломами обличчях. Примостившись у автозаці спокійно витягнув ноги, відхилив голову, заплющив очі. "Куди нас везуть? Знову страйк? Чи провокатори… Це моя робота, іншого виходу немає. Я маю захищати свою владу" – так втомлено роздумував Максим у сірому світлі, під шум коліс, що несли беркут до Києва на Майдан… А потім його думки чомусь вирвались у спогади, і постала картина його дитинства. Коли було йому якихось 14 років. Він йде по своєму сонячному місті, де асфальт плавиться під ногами, а повітрям дихаєш як інгалятором із присмаком бетону, з хімічними викидами. Раптово перед ним вискакують четверо дорослих хлопців з цепами в руках, удар в голову, тупі удари, іще, іще, іще… Від цієї картини у Максима починають боліти скроні… Він пам’ятає тільки обличчя, жорстоке обличчя одного з них. А потім повний провал в пам’яті. Коли прийшов до тями, то бачив тільки стіни білі, лікарів і слова звучали: "Оговтався. Дякувати Богу. Повезло тобі хлопче. Якби не кров, яку віддав тобі один із благодійників – то не почув би ти вже мого голосу…." Благодійника він так і не побачив. Батьки його сильно й не шукали того незнайомця спасителя, бо життя дитини що було на прірві смерті ввело їх в повний шок. За декілька років, коли хлопець підріс – вже ніхто б не посмів його пальцем чіпати, таким він став сильним, як залізна людина. Після армії без роздумів подався в беркут. Так то вплинув на його життя той страшний випадок та досвідчення своєї слабкості.
…Отже приїхали. Відкрилися двері. Люди в бронежилетах вистроїлися на площі. "Банкова! Всім чекати!" – пролунав голос командира. Максим стояв, спостерігаючи таку картину: перед їхнім загоном стоїть стіна іншого загону: "Солдатики" – тільки й пролетіла німа думка. Та вдивляючись у те, що діялося перед його очима – усе всередині стало однією напругою, той розсипаний запах цементу, сухого, піддатливого з пам’яті дитинства – неначе заливала вода, роблячи з його душі каміння. Якісь зовсім юнці, в спортивному одязі, обличчя закриті масками, агресивно, як пси почали кидатися на цих солдатів. Довжелезними цепами, крутячи над головою просто впивалися в гурт неозброєних хлопців. Максим подався різко вперед, але тверда рука поряд зупинила: "Не чіпати! Наказ!" В очах зарябіло, ненависть - ось що заливало цей бетон. Безпорадна ненависть від пасивного спостереження цієї бійні. Він не мав права захищати неозброєних без дозволу командира. Все клекотало, хтось кидав у цих солдатів бруківкою, мат відбірний слів, гранати з газом летіли в їхній бік.  Розбиті шоломі, розгублені очі, крик, суміш газу, п’яних галасів – здавалося що весь всесвіт мав вибухнути в єстві Максима…
"Вперед!" – зненацька пролунав голос. Солдатики щезли. І беркутовці, як голодні пси на полюванні, за наказом вище – кинулися на звірину… Максим розгублено намагався віднайти того – з цепом, у свідомості тільки ненависть дитинства і те єдине обличчя, яке майже не забрало в нього беззбройного життя 15 років тому! "Його нема! Він зник!" – та байдуже, і він без розбору біжучі по вулиці бив усіх підряд. Раптом очі зафіксували одного чоловіка, котрий забіг у подвір’я. Стрілою кинувся за ним, пару стрибків – догнав і почав нещадно бити, так бити, неначе свого власного кривдника. Ногами, палицею. Чоловік впав на бруківку, намагався щось кричати: "Це не я. Що ти робиш, хлопче", але у беркутовця очі залило кров’ю: "Мовчати, сука! Вб’ю!" і останнім ударом ноги примусив того замовкнути… Гнів щез… Максим склонився над чоловіком, поставивши ногу на його шию… Вдивлявся в його розбите і залите кров’ю вже не молоде обличчя. Щось в душі Максима защеміло, щось невловиме – застогнало… Це щось – була кров в його серці, кров, яку незнайомий побитий ним чоловік на бруківці 15 років тому віддав юному  Максиму…