Спогад про дитинство

         


Батьківський  дім 
По вулиці Свердлова останнім був.
Училище за ним.
Дітьми ми бігали  дивитись там на танки.
І гуркіт їх вривався у вікно,
Ледь тільки прокидалися світанки.
А за училищем
Залютино - село,
За луками з зеленим очеретом.
Хати вздовж шляху плавали  в пісках.
Колючок скрізь блакитних!..
І босоніж пройти  до річки
Либонь, могли навшпиньки ми,
Або, як ми казали, «на носках».
За тим селом
Був ліс  з грибами,
Вельми темний та чарівний.
За хатами кінчалися піски,
Йшло полотно, у насипу,-
До Куряжу самотня залізниця.
І інколи її перетинав крізь переїзд
На сонних конях дідуган-візниця.

А потім,
Попід небом,  саме луки,
І йшли вони до обрію, до Сум.
Текла по луках річка - невеличка,
Звалася Уди, а повзла, мов  уж.
Місцями геть така була вузенька,-
Не раз її  я перескочив самотуж…
Таким колись
В дитинстві був мій край!

Проте,  іще я серцем пам`ятаю,
Яким був дім, якраз після війни.
Розбитий,
Він без вікон був, без даху,
В п`ять поверхів обпалений стояв.
І хмарами над ним кружляли галки.
А там, де мали бути сходи,
Лишень стирчали знівечені балки…

Тепер про батька,-
Кілька добрих слів.
Мій батько
Був полковник від піхоти.
Це саме він привчив мене ходити
До школи разом з ним.
Я  поруч з батьком
Спочатку біг, - бо просто не встигав.
А батько йшов, ніколи не точився.
І згодом я таки-собі привчився…
Великим був і міцним
Батько мій.
Суворим був і стриманим у всьому.
Він не любив порожні балачки,
Війну не згадував, бо знав їй справжню ціну,-
І сам війну пройшов, аж до Берліну…

А мама,
Люба ластівко моя!
Була собі розумна і красива.
Це мамі я завдячую усім,
Що я в в житті здобув.
Таланти, почуття, - все це в мене від мами!
Як згадую дитинство, то тебе!
Вже голова твого синочка сива…
Вклоняюсь низько пам`яті твоїй,
Ти справжнє материнське диво!


17.08.2009 р.