Вічний емігрант
Втікала думка у небуття,
Проглядаючи життя,
Вчерствіла душа без любові,
Стікаючи без крові.
Але мої речі зібрані давно,
І я вже дивлюсь у поїзда вікно,
Де на пероні сотні мурах,
І на їх обличчях видніється страх.
Всі втікають від життя,
І навіть оте лагідне маля,
Що щиро дивиться у очі, мені,
Виспівуючи свої пісні.
Хоч була я й сита, і здорова,
Але такою знайомою є її тома,
І невагома сльоза болю й журби,
Торкнулась швидко моєї щоки.
Але я наважилась втекти від болю,
Щоб знайти свою щасливу долю,
Просто купила білет в один кінець,
Щоб не бути, як той малий співець.
І нехай сотні кілометрів за собою залишу,
Але давню мрію у життя впущу,
Бо без неї я не живу, а лише існую,
І не важливо, що у слід я почую,
Я не втікаю від реаліїв буденних,
А від хвилин щастя таких мізерних,
Неважливо скільки років іще пройде,
Але мрія моя, своїм життям заживе.
Емигрант 14. 02. 14
© Copyright: Оксана Олейник Львов, 2014
Свидетельство о публикации №114030406515
Свидетельство о публикации №114030406515
Рецензии