Здавалося...

Здавалося, ніщо смішніше,
Не буде в нашому житті.
І хоч нас тиснули міцніше,
І трИмали у каятті,

На всіх фантазії не стало,
Наскільки влада божевільна!
Накрала все, а їй ще мало…
Ох, Україна, знов невільна!

Де стіни золотом блищать,
Коли народ вмира без їжі,
Та обіцянками вгощать,
Вони найраді. От, бестижі!

Де люд дурніє без грошей,
Адже тепер іще освіта,
Це зграя жадібних мишей,
Що наживається до літа.

Де люд наш гине від хвороб,
Державі навіть легше з часом…
Бо кожен раб чи землероб,
Помре і грошиків з запасом.

Інфляція на Божий день,
Така, що серце завмирає…
І гімн – єдина із пісень,
Що розум навмання тримає.

Чомусь так соромно в грудЯх,
Здається, світ лиш споглядає…
Як в Україну б’ється цвях,
Як президент кудись тікає…

Як наш господар, наш гарант,
Свої рахуночки ховає,
А на обличчі транспарант:
«Я знаю, що робити, знаю!»

А ми – мурахи по містах…
Та поєднавшись – все ж та й сила!
Стоїм на крихітних містках,
Бо нація й не те зносила.

28.02.14