І знову дим і зарево пожеж,
В стрибку над прірвою спиняється годинник.
У когось серце є — і вбий — не відбереш.
А хтось радіє, коли сотні гинуть...
Людиною назвали не дарма.
Так будь же нею, доки Ти—людина!
На брата брат — із—заду, крадькома...
Хіба ж це честь, коли стріляють в спину?
Ми лиш хотіли жити, як і всі:
В любові, в мужності, у прагненні до мрії.
Але повстала лють у злій красі,
Щоб знищити й натхнення і надію.
Ми з вірою складали на вівтар
Свої серця, нанизані на кулі.
І кров скіпала в жилах, наче вар,
І захлиналися від розпачу зозулі.
Чи зможем ще кохати і страждать?
Чи завтра буде Небо, Сонце, Квіти???
Хто вирішив, що час нам помирать?!!
Ми ж так хотіли жити. Просто жити...
Не вбивай...
© Copyright: Сергей Шаталов 2, 2014
Свидетельство о публикации №114022800751
Свидетельство о публикации №114022800751
Рецензии
Саме так, Сергію, їм було ще жити й жити...
Дай, Боже, щоб більше ніхто не вмирав раніше свого часу в Україні.
Гарний вірш, дякую Вам.
Оксана Нездийминога 28.02.2014 01:22 • Заявить о нарушении
Дай, Боже, щоб більше ніхто не вмирав раніше свого часу в Україні.
Гарний вірш, дякую Вам.
Оксана Нездийминога 28.02.2014 01:22 • Заявить о нарушении