Допоможи нам, Боже!

               
                Калина  Вогник
               
                Відтак стару одежу пошматовану
                Вдягає скорбно  Україна  знов,
                І панахиду править по зацькованим
                Синам своїм, що Їй несли Любов.
                Додолу хилить сивочолу голову, -
                Ридання в грудях стримати  -  дарма,
                В сльозах купає коси верболозові,
                Гілками рук до Бога промовля:

                «За що караєш, Боже,
                Вже стільки літ мене,
                Чому не допоможеш?
                Свій лик не навернеш?»
                Та Бог Відповідає:
                «Не буду й не чекай –
                Твоїм синам дам розум,
                Хто вам його забрав?

                Сини твої забули
                Про Запорізьку Січ,
                Й, отруєні, не чули,
                Як плакав по них сич.
                Твоїм жінкам – найкращим,
                Дав руки золоті,
                Здорових дав нащадків…
                Чого ще просиш ти?

                Розбрат вони вчинили,
                Хто і у що гаразд, -
                Солодко їли й пили,
                Та тільки те й робили,
                Що йшов на брата брат.
                Зривали дзвони з церкви,
                Мов ваші язики,
                Не було чим по мертвих
                Заплакать по-людськи.
               
                В церквах тримали погань  -
                Отруту для людей,
                І тим добрили поле,
                Щоб не родить ніколи
                Здорових вам дітей.
                І поки колотнеча
                З їдала з роду рід,
                Погасли в храмі свічі,
                Дмухнувши на них встид.      
               

             СЛАВА  УКРАЇНІ  !!!

       ГЕРОЯМ  СЛАВА !!!