Стены, печаль и плащ... Шон Маклех

                Перевод с украинского:
                http://www.stihi.ru/2014/02/26/1356
                «И в плащ цветной одену я печаль»…
                В.Б.Йетс       
               
               

Лишь утомлённость я собрал в лукошко ночи,
Не пишутся пророческие строчки,
И на бумаге так убога тень,
Когда в душе неверие – не лень,
И даже Месяц, бледный, как Сократ,
Мой друг – забыл, не ходит, и стократ
Мой вечер – одиночкой между книг,
Среди прошедшего – среди его вериг.
Мой кот молчит – устал от разговоров
Про жизни суть, весну, кошачьи договоры
Стихи мурчать не хочет возле уха,
И средь пустынных стен, молчанья, лиха
Средь бездны тьмы веков и черноты,
Средь отвращенья к жизни, немоты
Потрёпанные вещи мне близки:
Вот плед, вот килт, вот ветхие очки,
Ещё – мой старый плащ зелёный,
Как остров наш, как листья клёнов
Как на холме живая, мягкая  трава,
Как море августа и как легенд слова,
Как луч, что утомился в небесах*,
Как мох, напоминающий, что прах
То сущность мира… Под плащом своим
Я вспоминаю всё – порыв щемящий, дым,
Что называем – жизнь, про Бога, про Тартар,
Про то, что у меня бесценный дар –
Жить в одиночестве средь дива из чудес –
Исконной жизни в лад под куполом небес.


* иногда, если вглядываться со скал Донегола в даль океана, когда в него падает утомлённое Солнце, виден зелёный луч   – прощание Солнца…


Оригинал:

                «У плащ кольоровий вдягну я печаль…»
                (В. Б. Єтс)

Коли я втому назбирав у кошик ночі,
Коли вірші не пишуться пророчі,
І на папір лягає лише вбога тінь,
Коли в душі зневіра, а не лінь,
І навіть Місяць – цей блідий Сократ
Цей друг - забув і не заходить, і стократ
Мій вечір став самотнішим між книг,
Серед минулого – серед його вериг.
Мій кіт мовчить – свої старі розмови
Про суть життя, весну й котячі змови
Не хоче муркати мені на вухо стиха.
І серед пустки стін, серед мовчання лиха
Посеред порожнечі тьми віків і чорноти,
Посеред забуття, відрази до життя і німоти
Торкаюся рукою я старих своїх речей:
Ось плед, ось кілт і окуляри для очей,
А ще старенький плащ зелений
Як острів наш, як листя кленів,
Як Слайне пагорбу жива й м’яка трава
Як море серпня, як легенд слова,
Як промінь, що втомився в небесах*,
Як мох, що нам нагадує, що прах
То сутність світу… І під цим плащем
Я згадую про все – про цей порив і щем
Який звемо життям, про Бога, про Тартар
Проте, що маю я безцінний дар –
Журбу самотності посеред дива із чудес –
Життя одвічного під куполом небес. 

Примітка:
*  - іноді як дивитися зі скель Донеголу в далечінь океану, коли в нього падає втомлене Сонце, то можна побачити зелений промінь – прощання Сонця.