Про мудристь

Ворон сидів собі на дубі
Та думав думу він про щось
Немало віку він прожив
Тож мабуть мудрий дуже був.

Дарма не каркав не про що
Не пхав він дзьоба у чужі діла
Сім раз подумай,раз відріж
Так буде спокійнійш 

Оце його позіция така була
За це його і поважали
За це й життя його зробило мудрим
Бо розуму він дослухався.

За все життя він зря не каркнув
Нікого він не ображав
Він слабаком не був,повагі він потребував
І тим же він відповідав

Аж тут сорока завітала
Захекалася бідолага
Багато бачила і чула
Її аж розіперло,
 і мала все розповісти

Сердешная , так стрікотала
Що аж дзвеніло в ухах
А ворон мовча слухав
Про негаразди, небиліци,
 що творяться у лісі.

Про усіх і все розповіла
Усім кісточкі поперемила
Усіх засудила
Про себе лишень забула

Швиденько далі полетіла
Чекати резюме не в силах
Бо вже новини закінчились
І треба нових вже шукать.

Сидів поважний ворон
І дзвін у вухах потроху відпускав
Котилася сльоза з очей. О Боже!!
 Деж та милість,що розуму дає,а не язик