На долоні скошеного поля
Хижо наїжачилась стерня,
І здається, що моя то доля
І провина вічна то моя.
В дзеркалі ріки латаття пути,
І блакитний шмат дзвінких небес,
Наковтавшись спеки, як отрути,
У воді неначебто воскрес.
Маків квіт упав мені у вічі,
Розгорнув, як крила, пелюстки,
Він тамує невгамовний відчай,
Щоб полегшить шлях через віки.
Прогулянка
© Copyright: Светлана Непомнящая 3, 2014
Свидетельство о публикации №114022109630
Свидетельство о публикации №114022109630
Рецензии