***

Будучи дорослим чоловіком, Артем плакав мабуть вперше. Вперше він так вголос ридав, показуючи свої емоції, видаючи на загальне бачення свою тремтячу душу, що билася, як поранена птаха. І нехай поряд нікого не було, ніхто не бачив його щирої сповіді душі, ніхто не міг дорікнути йому за слабкість, за порушення неписаного чоловічого кодексу мужності і витримки, але для нього самого цей стан, його новий, дивний стан, став загадкою, якоюсь болючою втратою, його соромом.
Вкотре за останній час його роздирало зсередини, ніби якась комаха залишила у ньому свої личинки, які тепер швидко пнулися на світ божий, завдаючи колосального нестерпного болю. Або може, хтось вживив у нього таємничий чіп, а тепер вагається, чи натиснути кнопку самознищення. Артему ніколи ще не було так гидко, так боляче, так сумно і образливо, як зараз. Він не знав, що йому робити, хоча по декілька разів на день отримував накази. Він не знав, до кого йому звернутися за порадою. Проте це було безглуздо, адже ані побачити, ані навіть подзвонити рідним він не міг – не дозволялося. Поряд були лише такі самі, як і він, хлопчаки, трохи старші чи молодші, але так само розгублені, закинуті в епіцентр халепи, що розгорялася все сильніше і сильніше. Це переймало його, примушувало думки хаотично роїтися, не давало заспокоїтися. Артем страждав. Розуміючи, що від таких настроїв у й без того психологічно важкій  ситуації йому може стати лише зле, він майже силоміць примушував себе замовкнути, топив, гнітив, вбивав, залякував будь-які роздуми. Зараз йому потрібні сили, лише фізичні сили і більш нічого. А думки лише позбавлять його них.

Центр столиці перетворювався на поле бою. Не було вже тут старої бруківки, не було чистих тротуарів, не було почуття гордощів за могутню державу з довжелезною благородною історією, не було мирних громадян та гостей міста, що гуляють центром. Над площею нависала хмара. Чорна, важка, смердюча хмара, що перехоплювала дихання, що залишала брудні сліди на шкірі, на одягу, на душі. Палали автомобільні покришки, палали людські мрії. Дим перемішувався зі стогоном будинків, з гучними звуками танців палиць на бляшаних бочках, з плачем минулих героїв, що стояли за цю землю насмерть, тих, хто клав перші цеглини у побудові цього району, з виттям сирен, з вибухами, з викриками, з голосами, що линули з гучномовців. До самого неба діставали червоногарячі язики вогню. Вони нахабно злизували ніжний блакитяно-сніжний шар з небес, поїдали хмари навколо скляного сонця. А на землі все було схоже на мішанину, як у класика «Всё смешалось: люди, кони...». Тут не було коней, тут були люди. Брати, батьки, діти, сусіди, друзі... Були малі і великі, старі і молоді. Були смагляві, височенькі, біляві та чорняві хлопці з прапорами у руках. Були худорляві дівчата у руковицях з кирпатими носиками, з довгими косами, з рум;яними щічками. Старі діди з суворими обличчями, побитими вітром. Були жіночки у віці, що відчайдушно несли нашвидкоруч приготовлену їжу, теплі речі та підбадьорююче слово. Солодко виголошувалися революційні заклики. Далеко розливався спів народницьких пісень. Лунали мрії і бажання, віра у майбутнє, віра в націю. Свобода, воля,незалежність! Мороз відступав під натиском палючих сердець.
Напроти так само були люди. Без жінок і без дівчат. Лише чоловіки та хлопці. Кремезні, високі, низенькі, товсті, схудлі, бліді, розпашілі від морозу та активних дій. Шоломи приховували кольори їх волосся. Але вираз очей не могли приховати ніякі стекла, почорнілі від гарива. Стомлені та злякані ще зовсім молоді, недосвідчені, але підлеглі наказам очі дивилися вперед, маючи бажання, але не маючи спроможності вийти з гри. Попереду було місиво, криваво-чорне поєднання людей та речовин, ідей та реальності. Більш досвідчені обличчя, що побачили вже не тільки такі прикрощі долі, страшно скреготали зубами, стискали палиці та щити у руках ті виуджували будь-який небезпечний порух, погляд натовпу. Щільна стіна людських тіл, захищена ззовні тонкими шматками металу, палала зсередини. Сила та мужність, бажання припинити мирно безпробудне дійство, завуальоване «сильними світу цього» під зважливу боротьбу за правду, хвилювання за таких самих людей, як і вони, напрочуд швидко робило подвійний захист оборонним військам. Ніби мужні богатирі з казок, стояли військові в обладнані з високо піднятими головами, з вірою в очах, з покликом у серці.

Вже тиждень Артем не спав нормально. Можливості для цього тут не було ні в кого. Втомленість з;їдала зсередини, але гучні вибухи та крики все одно приводили в рух. Було б зараз ліжко, іноді думав Артем, він впав би і спав не менше двох діб. Та навіть і без ліжка, він би пішов з цієї реальності у світ снів та забуття, коли б його змучена голова хоча б на мить мала прихист. Але його не було. Старі автобуси ледь рятували від морозу. Нужденна їжа не давала тої енергії, яка так невимовно сильно зараз була потрібна. Не було зв;язку з рідними, не було доброго слова, підбадьорення. Поряд були старші товариші, ладні лише на жорстке спонукання, на оголошення наказів, на ведення до атаки та захисту.
Вдень боролися з холодом, вночі зі страхом та із собою. Темряву розрізають хвостаті спалахи від саморобних вибухівок, полум;я підіймається вгору від кострищ, розносить гіркий присмак, чорнить нічне зимове небо. Войовничі заклики посилюється. З обох боків починається метушня серед натовпу. З автобусів виходять допоміжні взводи військових. У шеренгу шикуються національно настроєні громадяни. Стіна на стіну. Пліч-о-пліч йдуть брати з кожного боку. Ломи трощать бруківку. Напоготові кийки. Починається дощ. Перша краплина. Друга, третя. І далі як з відра. Але не краплі небесної дощової води падають на землю – трощать людей напроти камінням. Летять важкі брукняки, з невдоволеним дзвіном вдаряють шоломи та щити. Запалені вибухівки летять в обидва боки. І сходяться сили. Горять люди заживо, враз спалахують, ніби і не було ніколи людини, а лише яскравий великий смолоскип. Сніг швидко стає хамелеоном: змінює яскраво-білий покрив на сіро-червоний. Побиті, понівечені, пригнічені. Крики, удари, плачі. Завірюха на вулиці, у вухах, в головах, в серцях.

Після першої сутички Артем ледь тримався на ногах. Він бачив, як запалена вогняна суміш перелетіла добрих кілька метрів і потрапила саме у середину однієї з коробок військових. Захищений металевий квадратик людей враз розколовся. Один з його пазлів зайнявся яскравим полум;ям. Гасили вогнегасником свої ж. З іншого боку у цей же час автобус безжалісно таранив людей, ніякі щити не ставали у пригоді. Їхав як по мурахах. А потім довідалися, що одного з солдатів причепили до воріт, ніби солом;яну ляльку, і нестерпно били. А потім були погрози знайти родини тих, хто виконує свій обов;язок. А потім у провулку знайшли труп застріленого військового, що повертався до свого житла.
Юначе, що тільки-но замахувався із камінням у руці, тримається за вибите око. Товариші тягнуть пораненого до медичного пункту, розкиненого тут же, як під час справжньої війни. Це не справжня війна, але жертви справжні. Ще одного бійця забирає карета швидкої допомоги. У боротьбі за свободу він втратив кисть. Двійко юнаків босі і голі біжать по білому снігу такі ж білі з синім відтінком, як і купа сніжинок. На паперових транспорантах у руках свідомих борців фотографії двох героїв, представників нового покоління українського козацтва, що поклали своє життя на честь держави, за її волю, за свободу тих, хто й далі відстоює свої ідеали.

З кожним днем стає все страшніше, все небезпечніше.
Артем розуміє, що це боротьба за їхнє майбутнє, за їхнє життя у своїй державі. Він не бажає бити людей, які стоять поряд. Але він сам отримує стусанів. Розуміючи, що відповісти не може, він мужньо стискає кулаки, йому просто по-людськи боляче і образливо, але він стримується. Так стримуються поряд з ним й інші солдати. Він чудово розуміє, що настає час змін, змін на краще. Влада не чує народ, який їй довірився! Але що може зробити молоді хлопці, які не по своїй волі пішли на це поле бою? Вони борються не проти народу, вони виконують свій наказ. Вони підлеглі, вони прийняли присягу. Ця клятва зв;язала їх обов;язком. І суть не в небезпеці у вигляді трибуналу, сила в тому, що вони, ці молоді і вже дорослі представники внутрішніх сил, відповідають за своє слово. Їхнє покликання – припиняти безлади, встановлювати і дотримувати мир у державі. Артем це добре розуміє. Розуміє він також і те, що багато білих плям існує в ідеології тих, хто повстав проти існуючого режиму. А найболючіше те, що як і в далекі часи, про які Артем знає лише з книжок з історії чи з художніх творів, тепер брат йде на брата, батько на дитину. Люди забувають у цій гонитві про те, хто вони, втрачають людську подобу. І ніби кожен має свою ідею, свою підтверджену версію подій і систему дія на подальше, але з кожною хвилиною все руйнується. Все ковзає ніби на весняному слизькому снігу, все йде на дно. Все нищиться. Все нищиться власними руками.
Артем ледь заспокоївся. Вибору в нього не було. Півгодини, виділені на відпочинок у промерзлому автобусі, пролетіли підбитою птахою. І знову в атаку. Воля зібрана в кулак. Зброя напоготові. Зайві думки убік. Розгубленість Артема враз була замінена рішучістю. Він знав, що сила за правдою. І нехай через деякий час на його очах будуть вбиті товарищі, молоді чоловіки, чиї діти залишилися без батька у ранньому дитинстві, чиї родини обезголовлені, молоді хлопці, чиї батьки втратили єдиного сина, Артем йде вперед. Нехай майдан чорніє, вкривається сміттям, людськими тілами, кров;ю та слізьми, Артем іде. Він не знає, що буде далі. Він не знає, чи випаде йому гірка доля стріляти у живих людей по той бік барикад, чи доведеться йому відтягувати пораненого друга з передової, Артем іде. Так ідуть сотні. Так іде країна. З обох боків. Впевнено, відчайдушно, за покликом. Ідуть вперед.
 Лютий, 2014