***

Він поруч сів, задумавшись на мить,
чому ночами усе місто так тихо спить.
Людей немає, усюди грає дикий вітер
і десь бродить тихо мирний житель.
Хапаючись за кожен злісний звук,
він йде не пускаючи гарячу віру з рук.
Немає болю, та тільки рана кровоточить,
і серце усім нутром ненавидить ті ночі.
Коли за ради правди і визнання,
приносить в жертву власне він життя.
Крізь вічні сльози й крики злісні,
тримає в голові думки на стільки рідні,
що пам*ять мовчки без попілу згорає,
тоді життя не варте жалю, чогось не вистачає.
І серце рветься, молить повернути,
те що колись так гріло його груди.
Та пізно, в руках лиш непотрібна слава,
і душу обпікає немов пекельна лава.
Проходить час, кожну ніч він щось шукає,
мовчки ходить і ридає, боїться що більше не згадає.
Того, що пам*ять ні як не всилі відновити.
Крові вже нема і чимось пекучим рани облиті.
Він не згадає більше те, що колись без роздумів продав,
в середині все згоріло і лиш рвані крики болю там.
Тихим шепотом нічного міста живе душа його,
стомилось бите серце і заснуло вже давно.