Казки...

Ти запитав колись мене, давно,
Чи вірю я у чудеса та мрії?
І у кохання, що у серці розцвіло,
Тоді, коли небес торкались вії.

«Ті очі, мов несамовиті квіти!»
Говорив ти, тонучи в їх сірині.
І гамма барв, з яких вони повиті
давно вже згасла десь у далині.

Ти запитав тоді чи вірю я в казки?
Та що було сказати? Я не знала.
Казки, то є муровані містки,
Ступити по яких я так бажала.

А все ж, мені здається, ще тоді
Ти знав, що я з’явилася із казки.
Та не із тих, що є вже на землі,
І не із ти тих, що зазнали поразки.

Я з тих казок прийшла,
Що ще колись напишуть люди.
Хоча і досі я дороги не знайшла,
Щоб побувати в всіх казках, і всюди.
 
Та казка, що для мене є в ній місце,
Ще колись лиш створена буде.
І де добро потрапить у зловіще сітце,
І запах чарів віятиме всюди. 

Там буде магія, чарівні мрії,
Добра над злом велична перемога,
Там сірих тих очей чарівні вії
Торкнуться до небес, як буде змога.

Ти знав то. Ще, мабуть, раніше мене.
Прочитав по тих сумний очах,
Де плещеться ще щось, одне-єдине..
Сумнівна іскорка, любов і страх.