Л. Костенко, Веер мадам Полетики. Пер с укр

«…она была известна в обществе как очень умная женщина,
но с очень злым языком…» Князь А. В. Мещерский

Идалия Полетика,
прославилась ты, бабонька,
травила себе гения, от скуки, просто вот.
Теперь в музеях Пушкина
со стен глазами хлопаешь,
за веер свой хватаешься, когда экскурсовод
нет-нет, а вдруг и скажет ей: — Мол, вот она,
та самая, известная вам дамочка,
что затравила гения. Вот дрянь, но и она,
отравы горстку кинула в котёл, где ложь варилась та,
и есть в его погибели всё ж и её вина.

Куда теперь ты денешься?
Бессмертье – вход без выхода.
Вся взглядами изрезана … по ней, по ней, по ней!
Ну, что, мадам Полетика?
Позиция невыгодна.
Сиди теперь вот в рамочке прилюдно и красней.

Он щедрый, незлопамятный,
тебя взял на портретики.
А без него, убитого, ну, кем бы ты была?
А так уже распутывать по узелку, по петельке,
лет сто как все пытаются, всё то, что ты сплела.

Ведь у Дантеса были те серебряные крылышки — такие эполетики.
Порхал он, как воробышек — ты ж вилась, как змея.
Оно, конечно, будучи
супругою Полетики,
потомству б ты оставила достойные дела.

Идалия, красавица, глаза-то с поволокою,
Дитя разврата графского, родилась без венца.
Как вы травили гения!
Безжалостно, толокою.
Зачем теперь ты веером закрыла пол-лица?
Ну, что ты, современница,
Чего тебе неймётся-то?
За веер всё хватаешься, мол, кто к чему привык.
Ты думаешь прикрылась вся, так совесть успокоится,
Чтоб люди не заметили раздвоенный язык?

Могла ведь и подумать ты,
Цари, Дантесы, Дубельты,
Идалия Полетика, и всё-то масть одна!
Ведь так опасно, гения — травили вы.
Без смерти он. В бессмертии он вам воздаст сполна.

                февраль 2014

Віяло мадам Полетики

Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев'я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод
ні-ні та її скаже: — Ось вона,
та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам'ятний,
він вивів тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця — сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася — як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
дружиною Полетикя,
годилось би залишити достойніше ім'я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?
Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,
царі, Дантеси, Дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!
То небезпечно — генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть