Балада про мовчання

Д. С.

Спливає час розумного мовчання.
Пробач за те, що я тобі скажу.
Хоч мури будувались від кохання,
Воно знайшло літак і парашут.
Іще й не на коліна приземлилось –
Зійшло, неначе янгол, із небес.
І був мені знайомим обрис вилиць…
Та що казати – образ світлий весь! –
Від кінчиків тонких чутливих пальців,
Що з порожнечі роблять чудеса,
До звички прокидатись рано вранці.
У нім були рішучість і краса.
Я похилила голову слухняно,
Бо програшу жадала вже давно.
Кохання мало власні чорні рани,
Та рідко дуже скаржилось воно.
І ми жили за мурами, щасливі,
Фортецею назвавши дім старий,
Але колись додачею до зливи
Нам надіслали дзеркало згори.
Недовго радість знахідки тривала.
Блискуча річ убила таїну.
Бо зазирнувши, я перелякалась –
Побачила лише себе одну.
Сніги не забарились за дощами,
Сахатись вікон темних довелось.
Я довго захищалася думками,
Та відчувала – вимовлю ось-ось,
Що час мовчання сплив, безкрилий пташе.
Ілюзії прекрасні до пори.
Я в мріях будувала щастя наше,
А ти завжди дивився ізгори.

31.01.14